Орина Гладченко

"Я й у страшному сні не могла уявити, що таке жахіття може трапитись"

Орина Гладченко, 9 клас, КЗ "Зеленогайський ліцей Височанської селищної ради Харківського району Харківської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе: Коваленко Марина Анатоліївна

"Війна. Моя історія"

Надворі ХХI століття. І, напевно, ніхто навіть не уявляв, що будемо говорити про війну. Ніхто не думав, що будемо оплакувати молодих хлопців і дівчат, які загинули за свою рідну країну. Як дивно і страшно це не було, але, на жаль, Україну спіткало велике випробовування.

Моє життя змінилось назавжди. Спокійні та безтурботні дні залишились далеко в минулому.

24 лютого… Я й у страшному сні не могла уявити, що таке жахіття може трапитись! Війна! Всього слово. Але скільки болю, гіркоти, самотності і смерті несе в собі це слово! Війна – це народження зла… Людського зла… Війна – це не тільки минуле людства, а і його сьогодення.

Зимового ранку о четвертій годині я прокинулась від маминого крику, у мене в голові все перемішалося від страшного слово «війна». Що робити? Як діяти? Я почула вибухи – це бомбили моє рідне місто Харків. Потім «градами» накрили і наше селище. І це був лише початок… Початок випробувань і переживань за свою родину, за родичів, які в перші дні війни пережили страшну окупацію. Я пам’ятаю, як, затамувавши подих, вслухалась до гучних розкотистих звуків і молила Бога, щоб то був грім, а не постріли.

Найстрашніше для мене було відчуття страху за старшу сестричку і племінника, які, ризикуючи своїм життям, тікали від рашистських окупантів під автоматними кулями. Маленький Іванко, притиснувши до грудей найулюбленішу іграшку – робота–трансформера, так мужньо тримався, не плакав, щоб не хвилювати маму й тата. Мій маленький хлопчик подорослішав за один день!

Війна не має жалю ні до кого. Але найбільшою її жертвою є звичайні люди, які змушені жити в умовах постійної небезпеки. Війна породжує багато страху серед населення. Люди живуть в тривозі за своє життя та життя своїх близьких, а також у страху за майбутнє країни. Вони постійно хвилюються через обстріли, бомбардування та мінування.

Вороги, які називались нашими братами, сьогодні вбивають мирних людей, наших військових, знищують інфраструктуру, скеровують ракети на електростанції та газогони, намагаючись залякати нас, залишити без тепла та світла. Вони зазіхнули на наш бойовий дух, а наші воїни, рятувальники, медики, волонтери, усі, кому не байдужа доля країни, не стомлюючись, доводять, що стоять і будуть стояти за нашу свободу до останнього.

У такий складний час не можна бути осторонь подій, що відбуваються навколо нас. За майже два роки війни український народ став ще сильнішим.

Всі намагаються робити те, що можуть: хтось плете сітки, інші виготовлять бронежилети, готують смачну їжу. Мені теж хотілось хоч чимось бути корисною, допомогти н6ашим захисникам, тому долучилась зі своєю родиною до благодійних акцій, що постійно проходять у нашому ліцеї. Ми придбали теплі ковдри, білизну, солодощі, захисну плівку, турнікети, а учні закладу намалювали листівки, які донесуть до славних воїнів – захисників часточку нашої душі і зігріють їхні зранені війною душі.

600 днів!!!

600 днів і ночей болю і втрат!

За цей час ми всі змінились кардинально. Вистояли, утвердили й довели всьому світові, що ми мужня і згуртована нація, із залізною волею та великою жагою до життя. Ми всі разом зробимо світ кращим і безпечним, а ту нечисть, чиї кулі свистять на нашій землі й чиї злочини не мають строку давності, ми не забудемо.

У нашому селищі з великою вдячністю вшановують пам’ять про героїв– захисників і захисниць. На свято Покрови було урочисто відкрито обеліск загиблим воїнам – односельцям. Ми з родиною, мешканці селища, родичі загиблих, учні шкіл прийшли вклонитись і віддати останню шану героям. Вічна пам’ять всім захисникам і невинним жертвам кровавої війни.