Мені 62 роки. Я мешкаю з дружиною в місті Снігурівка Миколаївської області. У перший день війни скрізь були великі черги. Я їхав на заправку, а мені назустріч – російський бронетранспортер. Я злякався й повернув назад. Тоді навіть не подумав, що окупанти могли б вистрелити мені вслід. Потім було вісім місяців окупації. Спочатку діти передавали нам ліки й продукти. Потім підприємці їздили по товари в Херсон й знімали там людям гроші з карток – з’явилася можливість купувати харчі. Воду я возив на велосипеді з джерела. Одного разу дружина марно вистояла чергу - їй не вистачило хліба. Тоді один чоловік приніс їй з дому пів хлібини. Інколи ми пекли коржі. 

Російські військові приходили з обшуком. Оглянули все, навіть банки з крупами. Ті, що з’явилися в місті останніми, були найжорстокішими. Вони відкривали ломами гаражі й забирали автомобілі, грабували будинки.

Я з дружиною залишився вдома. Зять був в Ірпені. Донька виїхала до Норвегії. У дружини через стрес руки почали труситися. Спочатку ми ховалися в підвал, а потім перестали - звикли до всього. 

Неподалік від нашого будинку знаходяться вишки мобільного зв’язку. На Великдень на одній з них з’явився український прапор. Люди плакали, коли побачили його. Росіяни зняли стяг, але невдовзі він знову замайорів. Після цього окупанти підірвали вишку – вона впала на будинок. 

Коли в місто заїхали наші військові, ми зустрічали їх зі сльозами на очах, обіймалися з ними. Складно передати словами, які емоції переповнювали нас. Думаю, що війна закінчиться до літа. Дочекаємося дітей. Усе буде добре.