З Харкова Олена поїхала через тиждень після початку війни. Обстріли і постійна загроза з боку загарбників виснажили її остаточно
Ми мешкали в Харкові. Зараз я в Охтирці, у родичів. До війни я працювала, зараз роботи не маю.
Коли почалась війна, я не чула вибухи, тому мене злякала велика кількість пропущених дзвінків від рідних і знайомих. Я ходила по квартирі і не могла збагнути, що відбувається. Коли дізналась про війну, про всяк випадок почала збирати «тривожну валізку», хоча вона була плюс-мінус зібрана. Я не знала, що в ту валізу класти і як бути. Сподівалась, що через декілька днів все закінчиться.
В першу ніч страшно було лягати спати. Мені здається, що я не перевдягалась, - лягала спати одягнена. Я не розуміла, як бігти у бомбосховище, якщо буде треба - ліфти вже не працювали. Я лежала вдома і прислухалась до кожного звуку.
Коли минув тиждень і стало ясно, що стає тільки гірше, коли стався прильот в Обладміністрацію, я вирішала їхати на евакуаційному автобусі. Їхати було важко морально і фізично – ми були геть виснажені. Дуже страшно було з дому виходити до евакуаційного автобуса. Вже були новини про те, що окупанти розстрілювали автобуси з людьми і ми просто не знали, виїдемо живими чи загинемо в дорозі. Я не розуміла на скільки я їду, куди, що буду робити далі, коли зможу знову побачити рідних.
Я не знаю, коли скінчиться війна, але знаю, що точно вона скінчиться нашою перемогою. Мрію про те, як наша країна після війни буде рухатись в напрямку розвитку і відбудови.
