На початку війни мама вивезла Діану з молодшим братом за кордон, а їх дім в Ірпені зруйнували російські обстріли. Діана заробила грошей на дорогу і повернулась в Україну – допомагати батькові відбудовувати рідний дім

Я зустріла війну в Ірпені. О п’ятій ранку мене розбудив тато: «Доця, вставай, почалася війна». А я нічого не розуміла, питала: «Тато, яка війна? Мені через дві години прокидатися і збиратися до коледжу. Я досплю, потім встану». Тато сказав: «Ні, ти зараз встаєш і починаєш збирати речі». Я йому не повірила, але вибухи були сильними, ми їх чули достатньо.Чомусь мені страшно зовсім не було. У мене таке відчуття, наче я колись це переживала вже. 

Мама в паніці, брат в паніці. Тато з самого рання дивиться новини, сидить, а я встаю і думаю: «Мені потрібно збирати речі. Зараз візьму валізу, кофти, рушник. О’кей, добре». 

Те, що бахкало, грюкало, стріляли, били «Гради», мене зовсім не лякало категорично. Я собі потихесеньку ходила, збиралася, посміхалася, навіть шуткувала, що все нормально буде, в нас не прилетить, я це відчуваю. 

О восьмій вечора тато відвіз нас за 40 км від Києва, в Пісківку. Там ми були з усіма родичами. В машини позапаковувалися, всіх вивезли, навіть тварин. А тато приїхав назад, щоб, як він казав, обороняти будинок. Мені на той період було 16 років. 

У нас був підвал в домі, і тато з сусідом там обладнали собі лежачі місця, спальні. На стелажі там були подушки, пледи, покривала - щоб не було холодно. Вони провели собі туди Wi-Fi. Два тижні все-таки сидіти. Ночували, жили там разом із сусідом, який теж вивіз сім'ю і приїхав назад. Оці два тижні вони були плюс-мінус спокійні. Так, були вибухи, обстріли. Тато дивився новини. 

Почали відключати воду, і інтернет. Зв'язку майже не було. До нас багато хто ходив із волонтерів. Мій тато також долучився до цієї спілки волонтерів, також ходив по хатах, допомагав тим людям, які залишилися. 

Ми вже тоді були на заході, в Нововолинську - нас відвезли туди. Найстрашніше було, коли тато подзвонив і каже: «Я їду. Куди - поки не знаю, але дай Бог виїхати». За 15 хвилин до того, як вони повсідалися в машини, по центральній вулиці танки пішли зверху. 

З цієї колони з 11 машин залишилося три, які доїхали до водоканалу, до кільця. Інших порозстрілювали. Хлопці, дівчата, жінки вагітні бігли через міст, а їх розстрілювали... 

Тато виїжджав, дзвонив нам, поки зв'язок десь ловив, і каав: «Я вас люблю. Якщо виживу, я буду з вами». Я тоді дуже переживала за тата. Ні за що так сильно, як саме за нього. Він виїхав аж через півтори доби з Київської області, тому що їм прийшлося ночувати в лісі, в машинах, під машинами, бо орки ходили, обстрілювали, дивилися, все вишукували. 

Тато казав, що так він ще ніколи не перелякувався. Розповідав зі сльозами на очах. Він сказав, що фільми - це одне, а дивитися на те, як в людей стріляють і вони лежать мертві - наші люди, особливо діти – то зовсім інше… 

Коли ти йдеш по мосту і бачиш відкручені голови десь від тіла далеко, руки, пальці, дитячі іграшки усі в крові, це не дорога, а якась проминка з людей. 

Він казав, що йому було тяжко не те що дивитися, а дихати і розуміти. Йому 40 майже тоді було, і він бачив на свої очі війну. 

Мене мама вивезла в Англію, скажімо так, насильно, бо я не хотіла. Мама казала, що потрібно виїжджати в Польщу, бо їй сказали, що в Нововолиськ повинно прилетіти. А я наполягала, що не хочу виїжджати з України. Зовсім. От куди завгодно, але не з України. Я відчувала: тільки я вийду з України - щось станеться. Поки я на своїй землі, поки я у своєму домі, все буде добре. Але мама сказала: «Ні, ми збираємося». За дві години ми зібралися. Швидко виїхали в Польщу і там чекали візу в Англію. 

Нас перевезли через кордон десь о дев’ятій вечора. Тільки ми поселились в хостел, як подзвонив тато і сказав: «В наш дім попали і розбомбило майже повністю, все згоріло». Мама була в шоці. До цього моменту в мене ще були якісь життєві сили і надія, що все це скоро закінчиться, все пройде, все буде добре. А як це почула – у мене рухнув весь світ. Мій дім був для мене моїм маленьким, невеличким світом… Я довго з мамою сварилася через це. Розумію, що вона не винна - вона хотіла врятувати нас з братом, бо ми її діти. Але мама після того, як ми всі повернулися, сказала мені: «Ти мене багато чому навчила». 

Я пішла на роботу в Англії, пропрацювала, заробила кошти, принесла мамі, сказала: «Я хочу в Україну. Ось кошти, я зробила. Будь ласка, купи мені квиток в Україну, я поїду до тата». Я дуже сильно хотіла до тата - мені було без різниці, де він там живе. Він тоді жив у друзів, скитався, як він каже, там-там-там. 

Коли я доїхала до кордону України, то лягла на землю. Приїхала на Київський вокзал і лягла на тому вокзалі. На мене люди дивилися. Я лягла і сказала: «Я вдома. Я звідси не вийду. Робіть що хочете, я вдома. Це моя країна, я буду тут до кінця, вмирати тут. Я не виїду за кордон. До побачення». 

Я приїхала, побачила тата. Він дуже схуд. Це стрес, ці пусті мертві очі, коли людина не живе, а існує. Я була в шоці. Кажу: «Тато, як так вийшло?» Він каже: «Діана, все нормально, я працюю, все о’кей». 

Ми почали винаймати квартиру, жити там разом. Чесно, поставити тата до війни і поставити зараз - це дві різні людини. Це було і для нього, і для мене тяжко, але ми були разом і підтримували одне одного. Почали відбудовувати будинок. 

Коли я поклала речі і пішла до будинку, то не знала, які в мене емоції будуть. І перший раз за всю війну я заплакала. Заплакала щиро не від болю, а від того, що, блін, він залишився. Він є, і ми живі – значить, ми в силах відбудовувати його знову. 

Так, згоріло все повністю: ні даху не було, нічого. Я зайшла до своєї кімнати, а вона пуста - тільки цегла. Одне сердечко моє висить на гвіздках. Я подумала: «Воно залишилося - значить, це стимул продовжувати робити». 

Так ми з татом прожили півтора роки разом. Мама з братом ще були в Англії. Я приїхала в Ірпінь, пройшлася вулицями. Вони пусті, але якраз літо майже було. Я ходила рідними вулицями, а там все розстріляне, особливо там, куди не заходили орки, але обстрілювали все танками. До цих пір там майже так і залишилось. Та мені без різниці, як він виглядає, я любила його до цього не через те, як він виглядав, а через те, що він мені приносив емоції. Мені завжди хотілось повертатися туди. 

Я зараз в Києві живу, а мені все одно хочеться в Ірпінь. Я чула, що в Бучі були жорстокіші руські, ніж в нас. У нас навіть в пабліку були пости з фото, де російські солдати жили у квартирах на «Синергії» і писали там на стінах: «Я покормив твою рибку. Вибач, ми цього не хотіли». Мені було незрозуміло: якщо вони цього не хотіли, чому вони не склали свою зброю і не пішли? Чому вони пішли далі, навіщо? Ви цього не хотіли – йдіть назад додому. В чому проблема? Сидіть в танках, нічого не робіть. Навпаки, допомагайте нашим, щоб наші люди виїхали від тих ваших ненормальних, хто заходить і стріляє в нас. Якщо ви цього не хотіли, навіщо ви це робите далі, продовжуєте це робити?