«Я хотів би забути все побачене як кошмарний сон»

Юрій Миколайович втратив роботу, здоров'я, став нервовим, дружина посивіла завчасно. До сих пір перед очима перелякана внучка, яка намагається сховатися від обстрілів.

Війна стала найважчим моментом мого життя. Фактично я втратив роботу тоді. Коли бойові дії почалися, я ще був на роботі. Наприклад, 10 червня 2014 року, на заправній станції в Луганську. А вже літаки були над Станицею, стріляли. Додому ходив пішки – міст закритий був.

1 липня перестрілка була, стріляли з артилерії, від будинку кілометрів 30 з одного боку на інший бік Дінця. Снаряди літали над дахами. Це важко уявити зараз і згадувати, страшно, звичайно. Я якось більш-менш до цього ставився, бо чоловік, а дружина дуже сильно хвилювалася. Частково сивина на її голові від цього всього.

Я хотів би забути все побачене, як жахливий сон

Вибухи навколо нашого будинку були не раз на відстані всього 15 метрів. Шибки повилітали, були спалахи, яскраві вибухи, осколки по дому, по даху. Найважче, коли внучка бігала й не знала, куди їй сховатися, а бабуся сама тряслася від страху.

Я хотів би забути все побачене, як жахливий сон, щоб взагалі не пам'ятати саме тих обстрілів, особливо літаковий удар. Люди ховалися в підвалах, а ми — ні. Нам із дружиною і їхати нікуди було, тим паче мати була хвора. Куди її тягти і як? Було відчуття захищеності будинку, ми сподівалися, що не потраплять у будинок. Снаряд потрапив у будинок, який через один від нас, там стіни розвалилися. А потім через три будинки взагалі дах знесло.

У підсумку я залишився без роботи, став нервовим, трохи дратівливим, втомився завжди підбадьорювати дружину, весь час заспокоювати якось, намагався тримати себе. А тепер за ці роки війни ще гірше стан здоров'я став, працювати з вагами я вже не можу.

У нас зараз тихо [літо 2021 року]. Буває, в лісі постріляють з автомата, але це рідко. А все одно неприємно, дружина відразу починає переживати. Буває, і вночі чуємо постріли.