Чайковський Ігор, 15 років, учень 9 класу Вільнянської гімназії Нивотрудівської ОТГ, с. Вільне, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання есе - Рац Олена Іванівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Вечір двадцять третього лютого 2022 року… Вже декілька разів я чув у сім'ї про те, що можлива війна в Україні. Але в цей вечір все було якось по-інакшому. І ця думка була не безпідставою. Вранці двадцять четвертого лютого будить мама і каже: " Синку, війна!

По всій Україні почали ракетами бомбити аеропорти." Я ще не повністю зрозумів, що відбувається, але трохи пізніше, через декілька годин, я зрозумів,що моє життя вже не буде таким, як до цієї фрази- « війна».

У цей день вже і навчання змінилось.

Події розвивалися дуже швидко, вже ввечері та на наступний день я знав, що так звані "брати" вже у Козацькому, та у Новій Каховці. А ми зовсім були вже недалеко. А ще через декілька днів у нашій сім'ї і в моєму лексиконі з'явились нові слова, такі як "рашисти", "орки". Ще через неділю я почув у сім'ї , що вирішується питання тікати з села або залишатися. Це вже зовсім мене змусило замислитись, а що буде далі з моїм життям, з моїми інтересами, з моїми друзями, з моєю домівкою. Все зміниться, і там, де я буду .це не Україна, але це вже не мені вирішувати, а моїм батькам.

Після довгих дискусій у моїй сім'ї, та після невеликих спорів, я вже зрозумів, що наша сім'я залишається у своїй домівці та в своїй країні. Я був і радісний, і схвильований. Кожен день я чув,як грохоче, як чутно постріли. А новини, які я ніколи не слухав, не дивився- тепер я почав дивиться та слухати, спостерігаючи за тим ,що коїться в Україні та Кривому Розі. Ще через тиждень мій брат відвіз свою сім'ю за кордон,але сам залишився в Україні. Для мого старшого брата це було дуже боляче залишитись без дружини та маленьких дочок. Моїм племінницям тільки 2 роки та 10 місяців було. Я це бачив, я це чув, як мама з ним говорила, коли він приїхав.

Я продовжував жити , але мене просто приголомшували всі ті новини, коли я бачив, як ці "рашисти" стріляють по цивільним, гинуть діти такого віку як я, як мої маленькі брати, моя молодша сестра.

На це все просто було боляче дивитися, усвідомлювати, що я міг бути, чи мої маленькі брати та сестра на їхньому місці. Це жахливо для сьогодення!

І ще один місяць пройшов, і ще один… До навчання ми всі пристосувалися. Повітряна тривога- виключаємось, відбій- заходимо знову. Але до новин, до жертв, до руйнування ні я, ні моя родина не може пристосуватися.

Літо… це зазвичай найулюбленіша пора року. Канікули, відпочинок, море, поїздки. Але не цього літа. Це зовсім інше літо, яке б не хотілось бачити його таким. У моєму селі стало трохи тихіше. Навчався контрнаступ, я навіть і таке значення слова знаю, та і до військових звик. На блокпосту, та десь недалеко від села бачив їх і не раз, та і озброєння теж бачу. Але це, точно не те, щоб я хотів бачити на власні очі.

Хочу бачити людей радісними, бачити дітей спокійними та у безпеці, бачити своїх рідних та знайомих і не хвилюватися: зустрінемось чи ні, бачити свою сім'ю щасливою, і своїх маленьких і дуже маленьких братів та сестер без таких наляканих очей, які зараз при звуках вибуху бачу.

Та і я хотів би, щоб було як раніше, але цього вже ніколи не буде. Але сподіваюсь, що після великих сліз, буде радість, яка прийде до всіх нас.

Мир- слово, значення якого я особисто по- іншому почав розуміти після 24 лютого 2022 року. Це не просто 3 літери, це повноцінне життя людей, їх цілі будинки, їхні живі рідні, їхня вільна Країна. Не потрібно шукати миру там, де його не хочуть, але потрібно шукати миру там, де його чекають.

Україна та українці дуже чекають, коли слово мир буде звучати з усіх новин, від всіх українців та від свого світу. А я один із багатьох підлітків, який хоче повернути те життя ,,,яке було до війни, хоч би як не егоїстично це звучало з мого боку.