«Я хотіла б забути про своє поранення»

Для мене війна на Донбасі почалася, коли я відчула страх за себе і сім'ю. У той день ми вечеряли, була 8-9 година вечора. Ми почули гул і навіть не зрозуміли, що це. Всією сім'єю вибігли на вулицю. Бачимо, що над нашими будинками летять снаряди. Я була шокована.

Вони прилітали на вулицю, на якій знаходився молокозавод. Ми бачили, як вибухали там снаряди. В той день згоріло кілька машин, які були вже заправлені і повинні були розвозити продукцію по різних підприємствах. Було чутно, як з тієї вулиці, де стояв молокозавод, кричать і плачуть люди, хоча від того місця до нашого будинку досить далеко. На тій вулиці один будинок був повністю розбитий, в декількох постраждали стіни, в одному відбило кут. Завалило кілька людей, вони загинули. Це було страшно.

Деякі споруди були зруйновані. Але разом з іншими людьми ми відновлювали зруйноване.

У той час у нас місяць-два не працювали ні магазини, ні пекарні, де можна було придбати хліб. Люди рятувалися тим, що було вдома: ліпили коржі, булочки, калачі. І все це завдяки деяким людям, які змогли прорватися в місто, щоб привезти нам продукти харчування і хліб. Цим людям я досі вдячна.

Було страшно, коли над тобою летять снаряди, кулі. Хоча я вже до цього звикла, але все одно, коли недалеко від тебе пролітає куля, боязко. Інстинкт самозбереження присутній, хоча у деяких він відсутній.

Я хотіла б забути про своє поранення. Це неприємні спогади. Хочеться про це забути, щоб не було ні шрамів, ні осколків. Щоб усе це закінчилося і почати жити з чистого аркуша.

Ми боїмося, що в будь-який момент може бути наступ або почнуть сильно стріляти. А коли затишшя, страх неймовірний, що з якогось боку може бути приліт або наступ.