Саллум Аль Контар, 11 клас
Нечаянський ліцей Нечаянської сільської ради 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Адамчук Людмила Афанасіївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Насолоджуватись життям, розвиватися, будувати плани на майбутнє- таким було життя кожного українця до вторгнення Росії. Ніхто не задумувався, що після пандемії «Ковід -19» може бути щось таке, що остаточно розділить життя на «до» та «після»…

Життєвий шлях кожного українця змінився, якщо не обірвався остаточно, адже те, як страждають від російської агресії звичайні цивільні- змушує задуматись над тим, чи справді людяність притаманна всім?

Щодня і щоночі простий люд, діти чують виття сирени, яка сповіщає про повітряну небезпеку над нашим селом. А село моє знаходиться на трасі між двома великими містами, на березі невеличкої (а в минулому великої) річки. Село дуже гарне. Чудовий трояндовий парк. Але війна не оминула і моє село. Був прильот ракет, які повністю знищили автогараж, магазин, аптечний будинок, пошкодивши і житлові будинки. Забравши життя людини, яка спокійно охороняла ці об’єкти. Війна забрала дитячі радощі, спокій. А онлайн навчання? Воно мало користі дає, особливо першокласникам, бо нічні і денні тривоги не дають нікому забути, що це війна. 

Менш ніж через місяць, коли почалася війна, ми з родиною виїхали до Польщі, пробули там пів року.  Не хотілося жити в чужій країні, тягло додому, хоч і знали, що війна не скінчилася, не скінчилися жахіття для українців. 

Повернулися в Україну й декілька місяців жили в Києві. Аж тільки потім прибули в  рідне Нечаяне. Тому жах перших днів  війни мене мало торкнувся, бо я не чув вибухів ракет. Але й зараз, проходячи повз  розвалини, які залишилися після  цих вибухів, боляче дивитися на купу каміння. Я ж пам’ятаємо, які там були будинки, дерева, квіти, доріжки,  як було гарно  і все радувало око. 

Війна - це переломний момент у житті кожного  з нас,  шматок історії, який нам  слід пережити, не забуваючи тих, хто цього зробити вже не зможе…    

Це наші односельчани, їх п’ятеро, що загинули на цій триклятій війні. І перший – молодий хлопець.   Влітку  2022 року пав смертю хоробрих у бою з окупантами юнак Євгеній Козлов. Він закінчив нашу школу. Йому виповнилося лише 20 років. Він так  назавжди і  залишиться двадцятилітнім. Однак за силою волі, сміливістю, відвагою був мужнім і досвіченим воїном. Він одним із перших прийняв удар російської армії. 23 серпня 2023 року з нагоди 33-ї річниці Незалежності України посмертно присвоєно солдату звання «Герой України» з удостоєнням ордена Золота Зірка.

А дядя Вова Саміцький…? Добровільно пішов захищати нашу Батьківщину у 60 з гаком років. Це Людина Герой у житті й на війні. Ветеран МВС, все своє життя  боровся зі злочинністю. Йому посмертно присвоєно звання «Героя України». Це в нашому селі. А скільки їх по всій Україні ?
Ми маємо брати приклад з таких людей. 

Мій шлях за ці тисячу днів війни нічим особливим не відзначився. Мені сімнадцять. Я хочу теж захищати свою Батьківщину. Щоб мої молодші братик і сестричка не чули сигналів повітряної тривоги, не лякалися, почувши зовсім недалеко вибухи.

Тисячу днів війни. Це біль дорослих і малих, але й  надія на перемогу, яку кожен чекає з нетерпінням.

Я нічого особливого поки ще не вчинив, але я намагаюся вчитися, розви-ватися, зрозуміти, що ми у нашому віці, можемо зробити, щоб наблизити  нашу перемогу. Часто разом з однокласниками збираємо листівки-привітання, малюнки  для воїнів ЗСУ, випікаємо смаколики, збираємо кошти на дрони (хоч ці кошти мізерні, але все ж таки…).