Юлія виїхала з Добропілля, щоб зберегти життя дитині

Ми мешкали на Донбасі, у місті Добропілля. В мене маленька дитина. Коли почалася війна, синочкові було п’ять місяців. Ми вирішили виїхати в Дніпропетровську область на літо, але у жовтні повернулись додому. Зараз збираємо зимові речі і плануємо знов повертатись у Дніпропетровську область.

Вранці 24 лютого ми з сином спали в дитячій кімнаті, а чоловік збирався на шахту на роботу. О п’ятій ранку чоловік зателефонував і сказав, що почалася війна. Я не зовсім зрозуміла, ввімкнула телевізор і побачила, як бомбили Харків, Київ. Мені не вірилося. Це виглядало, як трейлер до якось жахливого фільму. Я тоді цілий день дивилась новини, хотіла дізнатися, що це - неправда, якийсь жарт, але це була реальність.

Ми виїхали, коли почалась офіційна евакуація. Тоді в місті зачинялися магазини, не було автобусів, всі кудись їхали. Міський голова казав, що потрібно евакуюватися.

Ми шукали квартиру за оголошенням. Зупинились у Жовтих Водах. Мене вразили місцеві люди. Вони надали нам житло, речі, посуд. Просто так. Не вимагаючи грошей, не засуджуючи і не докоряючи нам тим, що ми з Донбасу. Ми отримували гуманітарну допомогу: підгузки, харчування для дитини. Це нам дуже допомогло. Але було надто важко жити в чужому місті, увесь час хотілось додому.

Шокувала жорстокість агресора. Я не розумію, навіщо вони прийшли і почали все руйнувати, вбивати дітей, жінок і чоловіків, які нас захищають.

Я вірю в наше ЗСУ, вірю в перемогу. Я вже чекаю нового року, тому що думаю, що в новому році ця війна закінчиться і ми будемо жити ще краще, ніж до війни, тому що багато чого зрозуміли.

Мені хочеться жити спокійно. Не чути сирен, не бігти з дитиною на руках до сховища, не слухати вибухи. Я мрію, що дитина піде до школи, а я на роботу.