Нижник Надія

10 клас, Верхньотокмацький опорний заклад загальної середньої освіти

Вчителька, що надихнула на написання – Тимофєєва Людмила Леонідівна

Війна. Моя історія

Ця моя історія почалося погано, дуже погано. Настав 2022 рік. Швидко пролетіли зимові свята, розпочалося навчання. Все було як і завжди, але навчалися ми онлайн через коронавірус. Наближався День народження мого братика. Ми з родиною планували провести цей день весело. Не судилося. Тільки но ми з братиком прокинулись, батьки привітали його, та обличчя в них були зовсім не радісні. Вони повідомили, що почалася війна!

Це було жахливо!!! Яка війна? Чому саме в цей день? Не розумію. Але можу сказати тільки одне, Дмитрик запам'ятає цей день назавжди, так як і ми. Ця звістка не завадила нам відсвяткувати. Емоцій було багато, але думки про війну не давали розслабитися і веселитися як зазвичай.

Звісно ж, в цей день почалося прибирання в підвалі для нашого там тимчасового перебування. Наступного дня околицею села пройшло декілька ворожих колон військової техніки. Гуркіт стояв несамовитий. Було дуже страшно. Згодом почали літати ворожі вертольоти та літаки. Вони літали так низько, що здавалося позносять хатні димарі. Вибухи були не тільки чутно, а й видно навіть на великій відстані. Це не давало впевненості, що ми в безпеці. Було дуже страшно. Батьки ночами спали по черзі. Інколи доводилося спати навіть у підвалі. Як кажуть: «Береженого Бог береже». А коли батьки вже були дуже виснажені, я їх підміняла, щоб вони нарешті могли поспати трішки більше, а не по чотири години на добу. А татові потрібно було ще й на роботу рано вранці, бо він працював на фермі. Корів треба годувати не дивлячись ні на що. Вони ж не винні в даній ситуації. Зв'язку в селі майже не було, орки глушили його, коли проходили їхні колонами. А це відбувалося дуже часто. Здавалося, що ворожій техніці немає ні кінця, ні краю.

Прийшла весна. Рашисти нахабніли, вели себе так, ніби були в себе дома. Почали ходити по будинкам: шукали атовців, зброю, українську символіку. Настала й наша черга.

Рано вранці мама нас підняла з ліжка. Вона була дуже стривожена. Тато був вже на роботі, тож мама зустрічала їх сама. Їх було п'ятеро, всі вони були зі зброєю в руках.

Орки ходили по нашому подвір'ю, перевіряли всі прибудови. Потім зайшли в дім, де заглядали в кожний куточок. Нам було дуже страшно. Після цього батьки вирішили виїхати з окупації.

Нам було важко покидати рідну домівку. Рішення далося нелегко. Ми зібралися за ніч.

Як виявилося ми були не одні. Наступного ранку з нашого села рушила колона машин з людьми, які хотіли виїхати і не бачити цього жаху. Цього ж ранку почалася жахлива злива з мокрим снігом. В нашій машини відмовили двірники, а дорогу затопила вода. На обочинах лежали протитанкові міни. А потім почалися рашистські блокпости (їх було сімнадцять). На кожному в машинах проводили обшуки. Чоловіків і юнаків роздягали та оглядали, у всіх перевіряли документи. Було дуже страшно.

Коли ми виїхали з цього жаху і минули окуповану територію, нас зустріли наші військові. Всі плакали на радощах, чуючи українську мову, бачачи, як майорять синьо-жовті прапори. Добравшись до Запоріжжя, ми відразу купили квитки до Львова. Із-за ракетної небезпеки поїзд рухався повільно і прибув на кінцеву зупинку з затримкою в 5 годин. Все ж таки ми безпечно дісталися кінцевого шляху.

Нас гостинно зустріли родичі.

Я більше тижня не могла спокійно спати. Згодом ми почали звикати до того, що тут тихо: немає ні пострілів, ні вибухів.

Тітка нас водила до лісу по гриби, ягоди. В лісі було дуже гарно і спокійно. Там дивовижна природа. Але я все одно дуже сумувала за рідною домівкою. Так ми прожили три місяці, але туга за рідною домівкою не давала всім спокою. І батьки вирішили повернутися до Запоріжжя.

Я хочу, щоб скоріше закінчилася ця війна і вся нечисть зникла з нашої Батьківщини, а ми повернулися додому.