Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Ксенія Ігорівна В'юнкова

«Я хочу додому. Я дуже хочу додому!»

переглядів: 503

В'юнкова Ксенія, 14 років,

Бердянський муніципальний ліцей

Есе "Один день"

Кожного ранку я прокидаюсь у мирному місті. Проживаю день як звичайний, але все одно знаю, що недалеко від Бердянська точиться війна. До певного моменту я сприймала ці події як своєрідний обов’язковий ритуал: усі говорять про війну, дехто плаче, учні збирають дарунки українським героям у зону АТО (потім ОСС), пишуть листи, надсилають малюнки… Але одного разу сталася подія, яка принесла в моє життя війну.

Якщо б мене зараз спитали: «Коли особисто для мене почалася війна?», я відповіла б: «Коли навчалася в другому класі».

На початку 2015 року до нас у клас прийшло двоє новеньких. Вони були переселенцями з Донбасу. Звісно, я не відразу зрозуміла, чому вони прийшли до нас у клас, адже він і так був переповнений (31 учень). Усвідомлення прийшло згодом.

Один із «новеньких» хлопчиків одразу «влився» в колектив, заприятелював із багатьма моїми однокласниками, брав участь у наших пустощах, активно влився й у нашу «дворову» компанію. І через деякий час ми зовсім забули, що він новенький.

Інший хлопчик був дуже замкнений, тримався осторонь від нас, чим дратував класних «лідерів». Він завжди сидів сам на останній парті, а мені було його шкода. Одного разу я запропонувала йому пересісти до мене, бо моя сусідка по парті захворіла. Він подумав, погодився. Згодом ми розговорилися, декілька разів поверталися разом зі школи, бо, як з’ясувалося, його родина винаймала квартиру недалеко від мого будинку. Чемний, вихований, спокійний, він зачепив моє дівчаче наївне серце.

Минуло щось місяців зо два з того дня, коли до нашого класу прийшло двоє «новеньких». Після школи ми з моїм новим приятелем поверталися зі школи, зупинилися біля мого під’їзду. Раптом він сказав:

«Я завтра повертаюся додому». «Куди додому? Ти ж мешкаєш через два будинки від мене», – здивувалася я. «У Донецьк», – відповів тихо. «Ти що? Там же війна! Усі кажуть, що там стріляють, убивають мирних жителів!» – говорила із запалом фразами, що чула з телевізора. «Ми з татом та мамою так вирішили», – сумно і якось рішуче відповів.

Я ще придумувала якісь докази того, що повертатися в Донецьк не треба, бо дуже мені подобався цей хлопчик, аж раптом він схлипнув: «Я хочу додому. Я дуже хочу додому!» І заплакав.

Минуло шість років від тієї події. Мені соромно, але я забула ім’я та прізвище «новенького». А ось його сльози й таке тужливе «Я хочу додому!» запам’ятала, бо стаючи, дорослішою, усвідомила, що «додому» – це туди, де народився, жив, радів, сумував, де твої батьки, твоя школа, твої друзі… Туди, де частина України, «мала Батьківщина», – берег твого дитинства, звідки починає формуватися почуття патріотизму.

Час спливає, але війна ще не закінчилася, вона продовжується й зараз. Раніше я сподівалася, що вже ось-ось… Але ні.

Тому все частіше згадую приятеля мого дитинства – хлопчика з Донецька. Де ти, мій маленький безіменний друже? Хочу вірити, що з тобою нічого не сталося. І може, доля складеться так, що одного разу я тебе зустріну – дорослого, серйозного і такого ж чемного, як у дитинстві…

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
2014 Текст Історії мирних діти безпека та життєзабезпечення діти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій