"Я готувала пишки з цукру, борошна й олії і всіх годувала"

Я заміжня. У мене є син і дві внучки. Син працював у компанії "Метінвест". Старша онучка навчалась у Польщі, працює у Кракові в американському банку. Жили ми у Маріуполі. 

Коли розпочалась війна, син привіз свою молодшу доньку і невістку до нас. А його теща дуже хворіла на діабет і жила на Лівому березі одна. Там поруч стояли "азовці". В "Азовсталі" були останні збори, і коли син прийшов до тещі, то побачив, що її квартира розбомблена і теща була мертва. Він її поховав, як міг. Потім прийшов до себе у квартиру, а назад спуститись не зміг - розбили сходовий майданчик. Він зв'язав простирадла і спустився з третього поверху. Дійшов між руїнами до Новоазовської траси. Зупинився автобус і завіз його в Ростов. Він там переховувався. Врешті ми його там знайшли і через родичів з Білорусі винайняли йому квартиру у Ростові. 

15 березня старша внучка у Польщі дізналась, що з драмтеатру відбувається евакуація. Їй вдалося повідомити про це невістці. І наступного дня рано-вранці невістка з молодшою онучкою пішли до драмтеатру. Там був авіаудар. Вони постраждали.

У нашому під'їзді залишилось тільки три людини. Всі інші повиїжджали, або пішли кудись в інші місця. А в нас не було машини. Бомбили постійно з літаків, неможливо було нікуди вийти. Ми то в підвалі були, то нагору піднімалися. Мені повідомили, що мій син живий, а невістка у важкому стані. 

Одного разу до нас прийшов наш український військовий з родиною і повідомив, що вночі нас будуть бомбити і нам потрібно шукати інше місце перебування. З собою можна було взяти тільки документи, гроші і мінімум речей. Чоловік 20 погодились, і я також. Військові вивели нас за Маріуполь. Там їхав автобус, нас підвіз. Раптом на нас налетів літак і як почав бомбити! Ми все покидали, ховались, ледве врятувались. 

Їхала якась дівчина, сказала, що якщо ми будемо йти пішки, то нас можуть убити. Вона зателефонувала своїй подрузі, приїхали машини і  довезли нас до Мангуша. Там запропонували нас відвезти нелегально до Бердянська. Водій їхав якимись об'їзними дорогами, через ліси і поля. 

З Бердянська ми довго не могли вибратись. Кілька днів ночували на трасі, чекаючи на автобуси, які нас завезуть до Запоріжжя, але їх не було. Один волонтер нас забрав і завіз до Запоріжжя. Ми такі раді були! Пройшли 25 блокпостів. Росіяни забирали всі гроші, чоловіків роздягали. У Запоріжжі наші знайомі забрали мене на Дніпропетровщину. Живу на квартирі у однієї бабусі. 

У мене була контузія. Під час бомбардування вирвало наші броньовані вхідні двері і двері в туалет. А я сиділа в кладовці. Мене оглушило. Зараз у мене ліве вухо погано чує і око погано бачить. У мене було вже дві операції. 

У Маріуполі я перебувала 41 день. Найбільша проблема була з водою. Я сама працювала у водоканалі. Нам підвозили питну воду машини з водоканалу, а потім припинили. Хлопці молоді ходили по воду.

А в мене був запас продуктів - мішок цукру, мішок борошна і олія. І я готувала пишки, усіх годувала. Тому що хліба не було, нічого було їсти. 

Біля нас був гастроном. Наші військові двері підірвали, взяли продукти. А те, що залишилось, дали відмашку, щоб люди забирали собі безкоштовно. Люди гребли все, що могли. А ми з чоловіком уже у віці, не могли дістати до стелажів із продуктами. Набрали пива. Ми ним змивали туалет. 

Найбільше шокувало те, що ми себе почували беззахисними. Ніхто не вірив, що росія могла на нас напасти. Я до останнього сподівалась, що наше прекрасне місто з такими заводами і портом захистять. Весь час жила цією надією. Я думала, що ось-ось ми побачимо наших українських хлопців. Не вийшло. 

Дуже шкода наш Маріуполь. Він настільки красивим був. Шкода, що по-варварськи так усе порозбивали. 

Син із невісткою і з онучками з'єднались у Польщі. Син виїхав через росію. 

Я вірю в те, що Маріуполь буде українським. Але за нього нам треба буде поборотися. Я мрію повернутися додому у наш український Маріуполь.