Пенсіонери з Донеччини втратили житло і з допомогою волонтерів переїхали до Світловодська. Мешкають у гуртожитку і не знають, як бути далі, бо повертатись нікуди 

Жили ми в Бахмутському районі у селі Оріхово-Василівка. Жили ми добре, все було у нас: і дім свій, і город, і робота, і зарплата. А почалась війна - довелось нам виїхати звідти. Зараз там нічого нема, все розбите, будинок згорів. 

У нас в селі хлопці стояли ще з 2014 року. А у 2022 році, коли це все почалось, 24 лютого, якраз у моєї старшої дочки був день народження. Почала техніка їздити по нашому селі, стрілянина, ракети літали. Було дуже страшно. Нам довелось звідти виїхати.

Виїхали ми 24 травня. Дочки мої вихали раніше. Ми зараз знаходимось у Світловодську. Дочки нам телефонували у просили, щоб ми виїжджали поки ще волонтери вивозять. І ми все ж наважились. Покинули все. Взяли щось в руки у дві сумки, а все залишилось. Ото бігом, бігом і виїхали з волонтерами. Волонтери нас вивезли, велике їм дякуємо. 

Нас із села вивезли до Бахмута. А там ми сиділи ще дві години і чекали інших волонтерів. Ой, там дуже страшно і ракети літали, постійно обстрілювали. 

Я так сильно боялась! Думала: «Скоріш би приїхали волонтери й вивезли нас!» Страшно було виїжджати. Їхали і боялись, щоб хоч в нас не попало.

Як тільки приїхали, ми місяць у місті прожили на 800 гривень. А виплати ВПО відразу не дають, ми їх отримали десь через півтора місяці. Було важко. Але дякувати богу, отримали гуманітарну допомогу. А потім від Фонду Ріната Ахметова. Ото раз ще дав допомогу Червоний хрест, і церква нам дає допомогу. А зараз теж складно. У селі жили - то хоч овочі свої були, а у місті прожити дуже важко - усе потрібно купувати. З нами ще онучка проживає, 13 років. 

Шокувало те, що і сюди вже стало долітати. Недавно був приліт по Кременчуку. Ми живемо тут у гуртожитку. Я дивилась у вікно і бачила, як горіло. І у річку Дніпро ракета впала. Страшно було це бачити. Води не було, світла не було - вимикали. А так тут спокійніше. Але прильоти скрізь бувають. Боїшся, щоб сюди не дістало, щоб тут такого не було, бо вже не знаємо, куди нам тікати.

У чоловіка був інфаркт, лежав у лікарні. Воно, звичайно від стресу. І внуки теж переживають стрес. Ми хвилюємся, щоб хоч тут вціліти. Щоб ми залишились живими. Скільки дітей, скільки людей загинуло. І за що? 

Велике бажання повернутись додому, але там немає куди. Там все згоріле, все розбите. Не знаю, чи буде хтось відновлювати. І взагалі, хто там буде: чи росія, чи Україна. Хлопці наші поки тримаються. Соледар вже окупований. Дочка жила в Благодатному під Соледаром, то там окуповано, а у нас поки що - ні. А повертатись куди? І за які кошти будувати будинок? Життя там, може, і буде, а за які кошти будувати? Будемо поки тут. Ми хоч би і зараз поїхали додому, але туди не пускають.