Каленюк Ілона
Бериславський фаховий медичний коледж біолого-хмічного напрямку
Вчитель, що надихнув на написання есе: Світлана Іванівна

"Війна на реальних подіях"

Я пам'ятаю цей день,24 лютого.. о 4 ранку ,коли вся Україна здригнулася, коли був стовпами дим, коли летіли ракети з усіх сторін і ти просто не встигав читати новини і просто труситись від страху. Ви запитаєте як я дізналась про війну? 24 лютого, зранку, коли я прокинулась і була щаслива, мама сказала " Ілон, війна почалась" і тут стало дуже страшно. В мережі з'являлось багато відео як вороги натягують свій прапор, як їдуть танками і в тебе думки що буде далі, що буде коли вони заїдуть в твоє квітуче село "Зміївка". Вони були по всій Україні, було страшно. Ми були в окупації 9 місяців, в магазинах були пусті полиці. Хліб не привозили, потім через деякий час почали привозити, на початку давали пів хлібини на одну людину, і ти стояв за хлібом годину, дві, три і більше. Потім мука була вся змішана, і вона не була просіяна, вона була з мухами, жуками. Надалі почали завозити товар ворожої сторони, в магазинах ціни були високі, щоб попасти в магазин треба було записуватись в чергу, прості цукерки, смоктальні, коштували 500 гривень, а проста шоколадка яка коштувала 15 гривень на цей момент коштувала 65 гривень. Ми не ходили в цей магазин, адже господиня магазину просто наживалась на війні.

Одного разу коли ми їхали на роботу ми побачили сліди від гусениць танків по дорозі, в цей момент сталось те чого ми найбільше боялись, вороги заїхали та поселились в селі, вони були всюди, як мурахи, в балках, в лісі, в школі, біля церкви, просто заселялись в дома там де не було людей бо вони виїхали з села, вони крали з хат все що було, робили там бардак.

Одного разу було свято, і в церкві ми сіяли квіти. З вечору коли я думала що вдягнути в церкву, я хотіла вдягнути вишиванку а мама наче як відчувала казала :" не вдягай вишиванку, вдінь щось інше, адже вони проти такого" але я стояла на своєму і все ж таки пішла до церкви в вишиванці. Ми ішли, і тут з двору виходять 8 озброєних, в масках ворогів, ми почали боятись, попереду нас було куча Бетерів, уралів з гранатами, кулями і автоматами. Так ми простояла близько години, з нами були ще люди які також стояли адже не взяли паспорт, тому що на той час вони лякали, та провіряли паспорта, телефони, ходили обшукували хати. Пройшло близько години, ми взявшись за руки почали повільно йти, дякуючи Богові ми дійшли до церкви і ніхто нас не чіпав. 22 квітня 2022 році о 4 ранку колоною виїжали з села мої брати, подруга та маленька сестричка якій було всього лише два рочки. Щоб виїхати треба було за одну людину заплатити 5 тисяч гривень. Хтось брав менше, але всерівно щоб спасти себе це треба було. Вони їхали через блок-пости, на кожному пості ворожі сили перевіряли їх з ніг до голови, та перевіряли телефони. В селі зашилась лише я. Потім почали літати літаки, я чітко знали з якої точки вони вилетять, куди полетять та кудою повернуться назад. Ці звуки досі гудуть у вухах, ці сльози пролиті в той час. Вони літали просто над хатами, посередині проводів як їм хотілось. По телевізору були російські канали. В серпні місяці нам відключили світло, інтернет, також не було води. Вороги глушили зв'язок і його просто не було. Не можливо було зв'язатись з братами, подругою або просто зателефонувати та запитати де мама. Під час цього всього були вистріли, вибухи, літали ракети, я бачила як їх збивають, я бачила як їх запускають, я бачила як воно летить, я чула як воно гудить, я чула як земля дрожить.8 серпня було моє день народження, мені було 13, і це був самий найгріший день народження за всі мої роки життя. День народження був такий: війна, ракети, літаки, сльози, біль, нікого поруч, ні брата, ні сестрички, ні подруги. Зі всіх сторін вороги. Замінували ліс, поля на яких підриваються люди. Одного дня нас визволили, ми були в селі в який заїхали Українські воїни, ми обіймались і плакали від щастя, на той час ми думали що все скінчилось але... Ми жили біля річки тобто ми на правому березі Дніпра а вони втекли на лівий берег і цей берег навпроти нас. І вони кожного дня стріляли по нашому селі, по хатах та літали вертоліти по три або шість штук за раз. Ми спали на полу, та також іноді в підвалі, а це була осінь, і було дуже холодно. Вони запускали ракети і били по будинках, одного разу вночі було дуже дуже, дуже сильно гучно, і в той момент ми вирішили виїхати з села. Ми виїжджали 23 листопада 2022 року, виїжджаали з слізьми на очах.

6 червня,2023 року ворожі сили підірвали "Каховську ГЕС" коли мені про це повідомили я відчула те ж саме що відчувала коли почалась війна...

Нам прилетіло в будинок.. будинок пошкоджений.

На данний час я живу одним днем, тому що завтра може не настати. На жаль у мене немає пристрія для навчання онлайн.

Я дитина війни. І я маю статус дитини війни. Я отримала психологічну травму від війни…Це так тяжко бути так далеко від дому..