Мені 51 рік. Маю інвалідність. Жила в місті Балаклія Ізюмського району Харківської області. Була в окупації. У липні донька допомогла мені виїхати в Запоріжжя. У Балаклії потроху налагоджується життя. Однак я поки що боюся повертатися, бо там ще не все розміновано.

До березня зі мною була донька. Потім вона виїхала. Невдовзі місто закрили. Можна було лише з’їздити в Куп’янськ по продукти. 

Я два місяці просиділа в підвалі, бо росіяни щоденно бомбили місто. Були жертви. Багато будинків зруйновано. У моїй квартирі відразу вилетіли вікна. Не було комунікацій.

Було тяжко, коли росіяни заборонили ввіз у місто продукції з України. Я не мала городу. Міняла гроші, щоб купити хоч щось. Окупанти пограбували магазини. Потім знущалися над людьми: кидали хліб, як собакам. Бувало й таке, що викрадали людей. Що хотіли, те й робили.

Я виїхала з перевізником. На блокпостах говорила, що їду в лікарню. Переночувала в Куп’янську. Далі їхала з волонтерами на бусі. Ми перетнули багато блокпостів. На одному з них російські військові хотіли забрати одну дівчину. Ми ледь відстояли її. У бусі були лише жінки. На останньому російському блокпості ми сказали, що їдемо в Україну. Окупанти відповіли, щоб ми не поверталися. 

Коли ми переходили через дамбу, були обстріли. Одна бабуся впала. Інші люди просто переступали через неї. Я разом з хлопчиком і його мамою підняла її та перевела через дамбу. Навіть попри небезпеку потрібно допомагати одне одному. За дамбою нас зустріли наші військові й надали медичну допомогу. Я дуже вдячна їм та волонтерам. 

До війни я працювала музичним керівником у дитячому садку. Зараз продовжую працювати дистанційно. Ми з донькою підтримуємо одна одну. Віримо в наших військових і в те, що все буде гаразд. Ми переможемо.