Миколу війна розлучила з друзями і вигнала разом з батьками, братом і сестрою з дому. І хоча їхнє село вже звільнили від окупантів, повертатися назад поки що небезпечно.

Я жив у селі, ходив до школи, навчався, мав друзів і проводив з ними вільний час. У мене є ще старша сестра і брат. Я дуже сумую за домівкою і за своїми друзями, які роз'їхались майже по всьому світу.

В перший день війни було дуже страшно, бо бахкало по всій окрузі. Літали літаки, ракети. Я зрозумів, що все це відбувається по-справжньому. Ми сиділи в будинку і нікуди не виходили.

Дуже страшно було, коли окупанти заїжджали в село і ходили по домівках з обшуками, забирали все, що хотіли. Я вперше побачив бронетранспортер і російських військових на ньому: окупантів було багато, всі – з автоматами.

Ми з родиною переїхали в село Бубнівська Слобідка Черкаської області. Виїхали 23 квітня о пів на п’яту ранку. Дорогою було багато російських блокпостів, на кожному доводилося довго стояти. У нас перевіряли документи, речі, й просили їжу та цигарки.

Ми швидко адаптувалися на новому місці. Місцевість дуже гарна. Отримували гуманітарну допомогу. Вона мала велике значення для нашої родини, бо з дому ми майже нічого не взяли - тільки дещо з одягу.

Після визволення нашого села ми з родиною хотіли повернутися додому, але не змогли, бо село все одно щодня потерпає від обстрілів. Люди, які пережили окупацію, теж виїжджають з нього. Та все одно хочеться додому.