Ми зранку прокинулися і через інтернет дізналися, що почалася війна. У мене був шок, коли я побачила звернення президента про початок війни. Страшною була ніч. Я не знала, що робити. Було лячно і незрозуміло, довго це триватиме чи ні. Ми постійно дивилися новини.

Найважче було з дитиною сидіти в погребі, бо там сиро. І ще, звісно, було дуже страшно. Це морально важко, коли все бахає, а ти нічого не можеш зробити. Я дуже переживала за дитину, коли ми сиділи вдома під обстрілами.

Страх за дитину став вирішальним. У нас були обстріли, і ми вирішили вивезти дитину.

Ми виїхали в Запоріжжя. Чоловік залишався з батьками, і вони кажуть, що там не було світла, води, газу – все перебили. Ми тимчасово жили окремо, але потім чоловік також виїхав, і ми тепер усі разом. Були плани, мрії, а зараз я не знаю, де ми будемо і як ми будемо жити. Свого дому немає.

Мені війна не потрібна і не подобається. Хотілося б, щоб швидше вона закінчилася.