Ми з невеликого містечка Дніпрорудне. Я працювала вчителем, чоловік - на Запорізькому залізорудному комбінаті.
Коли розпочалося вторгнення 24 лютого якраз у нашій школі були канікули. Ми збиралися із дітворою погуляти до Запоріжжя, але плани різко змінилися.
Коли до міста зайшли російські солдати, почали їздити по Дніпрорудному на автівках, ми зібрали речі і 9 квітня виїхали до міста Запоріжжя. Тут ми живемо, працюємо онлайн і чекаємо поки буде нагода повернутися додому, у наше маленьке місто Дніпрорудне.
Найбільші труднощі - психологічні. Почуваємо себе безхатьками, тому що ми не знаємо, чи вціліє наше житло після деокупації.
Я дуже боялась, що орки змушуватимуть співпрацювати, будуть шантажувати. Морально було складно залишити все і поїхати. Найцінніше, що ми взяли, був ноутбук, тому що я розуміла, що він буде потрібен для роботи, все інше ми залишили.
Складно було виїжджати, хоча ми були останні, кому це вдалося легко. Ми виїжджали шість годин, а за нами люди вже по дві-три доби.
Дуже хочеться додому. Я буду цінувати кожну хвилину проведену вдома. Хотілося б щоб війна скінчилася вже сьогодні. Я б перша стала в чергу, щоб повертатися додому.