До всіх історій

Тетяна Муль

«Я думала: хоч би я померла перша, щоб не побачила, як загинуть мої діти»

Вона залишила рідне місто, улюблену роботу та поїхала з родиною від обстрілів та війни будувати життя наново. Із жахом згадує, як ховалася в підвалі батьківської хати від обстрілів разом із дітьми.

Тієї ночі ми спали в підвалі. Потім вийшли на город, а там величезні смуги були від чогось великого. Весь город був у них…Це стріляли прямо від нашого будинку.

Донецьк – моє улюблене місто. Я за ним дуже сильно сумую. Не була вже два роки (з 2017-го).

Там є квартира, за нею дивляться батьки та куми. Якщо їхати, то потрібно з дітьми, а я не хочу їх туди везти, щоб вони не засмучувалися. Старша донька жила там і пам'ятає квартиру. Сина я народила 2014 року, у січні, а 1 червня ми поїхали. Він не знає квартири своєї, нічого про Донецьк.

Я думала: хоч би я померла перша, щоб не побачила, як загинуть мої діти

Донецьк – прекрасне місто. Я була держслужбовцем, працювала в суді майже 15 років. Чоловік мій працював на коксохімзаводі й на інших заводах. Квартиру ми купували в іпотеку. Але довелося їхати, тому що наша квартира недалеко від зони бойових дій – залізничного вокзалу та аеропорту.

«Я вивішувала пелюшки на балконі й побачила, як летять літаки, снаряди»

Пам'ятаю, чоловік був на роботі, дочка в садку, а молодший син зі мною вдома. Пелюшки, сорочечки… Я вийшла вивішувати білизну на балкон і побачила, як летять літаки, ці всі снаряди. Кошмар! Я не очікувала, що таке може бути. Я тільки це в телевізорі бачила.

Я була в декреті та зрозуміла, що на моїй роботі можна поставити хрест. Розуміла, що тут щось буде відбуватися, і я тут працювати не буду, у цій структурі.

Ми відразу поїхали. Шкода дітей. Але треба було їхати, тому що страшно. Чоловік нас вивіз з дітьми в Тельманівський район. Там ще було спокійно. Я звідти родом, там мої батьки. Ми довгий час перебували там.

Чоловік був у Донецьку – працював, дивився за квартирою. І ми сподівалися, що завтра-післязавтра, через місяць-другий ми повернемося… Але час минав. Ми так і не повернулися.

«Ми думали, ми не виживемо»

Ми пережили дуже сильне бомбардування вже в Тельмановому. Я поклала дітей в обід спати, у приватному будинку в мами моєї. Поруч із сином лягла. Він на грудному вигодовуванні ще був. І тут над будинком свист. Так затремтіли вікна, аж серце пішло в п'яти.

Але ми вже приготувалися, у льоху в нас усе було готове. І ми роздягнені, голі, босі побігли відразу в льох. Чоловік схопив доньку, я – сина, і мама з нами. Коли ми туди забігли, 50 хвилин без перерви стріляли. По льоху, по даху ці всі осколки били. Згасло світло. Ми пропали в часі, просто без перерви постійно цей свист.

Малюка ми поклали в стару коляску, яка залишилася від дочки. Гойдали його весь час, він спав. А старшу дочку на руках тримали, обіймали. Тоді їй було п'ять років, зараз їй уже десять. Слава Богу, вона не пам'ятає цього всього.

У нас і ікони були в льоху, усе було. Речі, документи, гроші. Свічку ми запалили, коли світло згасло. І я дивлюся на ікони і думаю: «Господи!» Ми думали, ми не вийдемо. Я єдине думала, щоб я померла перша, щоб я не побачила, як загинуть мої діти. Думали, ми не виживемо.

Цього дня, коли в нас був сильний обстріл, загинули люди, мамині сусіди. І шість будинків повністю згоріли, їх розбили. У мами тільки вибило вікна, побило дах.

Тієї ночі ми спали в підвалі. Потім вийшли на город, а там величезні смуги були від чогось великого. Весь город був у них… Це стріляли прямо від нашого будинку.

У дворі дуже багато було осколків, як рука моя, були й дрібні. Ми повне відро назбирали, коли прибирали. Нікому не побажаєш таке пережити.

Через рік прилетів великий снаряд «Граду» мамі на подвір'я і розбив їй усі сараї. Але будинок, літня кухня і гараж залишилися цілі. Ми вже там не жили. Ні мама, ні ми.

«Мрію повернутися до Донецька, який буде на українській території»

Ми опинилися в Маріуполі, тому що чоловіка фірму перевели сюди. Коли вийшла лінія розмежування, то свекруха та свекор залишилися на території України, у Мирному, а мої батьки – на тому боці, в Тельмановому. Я дуже переживаю за батьків. Свекор під час війни помер, царство йому небесне. Хворів, сильно переживав, хвилювався за нас… Хвороби в нього почали прогресувати, і він помер.

Немає коштів купити тут квартиру. Не можемо відкладати, тому що орендуємо житло. Там не можемо продати. Ми тут орендуємо квартири не такі, як та, у якій ми жили, яку ми облаштовували, купували меблі, техніку. Цінуєш те, що в тебе було. Мрію повернутися до Донецька, який буде на українській території.