Голоси Мирних — «Я думала: хоч би я померла перша, щоб не побачила, як загинуть мої діти»
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
переглядів: 130
Тетяна Муль
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
Тельманове
Тельманове
«Я думала: хоч би я померла перша, щоб не побачила, як загинуть мої діти»

Вона залишила рідне місто, улюблену роботу та поїхала з родиною від обстрілів та війни будувати життя наново. Із жахом згадує, як ховалася в підвалі батьківської хати від обстрілів разом із дітьми.

Тієї ночі ми спали в підвалі. Потім вийшли на город, а там величезні смуги були від чогось великого. Весь город був у них…Це стріляли прямо від нашого будинку.

Донецьк – моє улюблене місто. Я за ним дуже сильно сумую. Не була вже два роки (з 2017-го).

Там є квартира, за нею дивляться батьки та куми.  Якщо їхати, то потрібно з дітьми, а я не хочу їх туди везти, щоб вони не засмучувалися. Старша донька жила там і пам'ятає квартиру. Сина я народила 2014 року, у січні, а 1 червня ми поїхали. Він не знає квартири своєї, нічого про Донецьк. 

Донецьк – прекрасне місто. Я була держслужбовцем, працювала в суді майже 15 років. Чоловік мій працював на коксохімзаводі й на інших заводах. Квартиру ми купували в іпотеку. Але довелося їхати, тому що наша квартира недалеко від зони бойових дій – залізничного вокзалу та аеропорту. 

«Я вивішувала пелюшки на балконі й побачила, як летять літаки, снаряди»

Пам'ятаю, чоловік був на роботі, дочка в садку, а молодший син зі мною вдома. Пелюшки, сорочечки… Я вийшла вивішувати білизну на балкон і побачила, як летять літаки, ці всі снаряди. Кошмар! Я не очікувала, що таке може бути. Я тільки це в телевізорі бачила.

Я була в декреті та зрозуміла, що на моїй роботі можна поставити хрест. Розуміла, що тут щось буде відбуватися, і я тут працювати не буду, у цій структурі.

Ми відразу поїхали. Шкода дітей. Але треба було їхати, тому що страшно. Чоловік нас вивіз з дітьми в Тельманівський район. Там ще було спокійно. Я звідти родом, там мої батьки. Ми довгий час перебували там. 

Чоловік був у Донецьку – працював, дивився за квартирою. І ми сподівалися, що завтра-післязавтра, через місяць-другий ми повернемося… Але час минав. Ми так і не повернулися. 

«Ми думали, ми не виживемо»

Ми пережили дуже сильне бомбардування вже в Тельмановому. Я поклала дітей в обід спати, у приватному будинку в мами моєї. Поруч із сином лягла. Він на грудному вигодовуванні ще був. І тут над будинком свист. Так затремтіли вікна, аж серце пішло в п'яти.

Але ми вже приготувалися, у льоху в нас усе було готове. І ми роздягнені, голі, босі побігли відразу в льох. Чоловік схопив доньку, я – сина, і мама з нами. Коли ми туди забігли, 50 хвилин без перерви стріляли. По льоху, по даху ці всі осколки били. Згасло світло. Ми пропали в часі, просто без перерви постійно цей свист.

Малюка ми поклали в стару коляску, яка залишилася від дочки. Гойдали його весь час, він спав. А старшу дочку на руках тримали, обіймали. Тоді їй було п'ять років, зараз їй уже десять. Слава Богу, вона не пам'ятає цього всього.

У нас і ікони були в льоху, усе було. Речі, документи, гроші. Свічку ми запалили, коли світло згасло. І я дивлюся на ікони і думаю: «Господи!» Ми думали, ми не вийдемо. Я єдине думала, щоб я померла перша, щоб я не побачила, як загинуть мої діти. Думали, ми не виживемо. 

Цього дня, коли в нас був сильний обстріл, загинули люди, мамині сусіди. І шість будинків повністю згоріли, їх розбили. У мами тільки вибило вікна, побило дах. 

Тієї ночі ми спали в підвалі.  Потім вийшли на город, а там величезні смуги були від чогось великого. Весь город був у них… Це стріляли прямо від нашого будинку.

У дворі дуже багато було осколків, як рука моя, були й дрібні. Ми повне відро назбирали, коли прибирали. Нікому не побажаєш таке пережити.    

Через рік прилетів великий снаряд «Граду» мамі на подвір'я і розбив їй усі сараї. Але будинок, літня кухня і гараж залишилися цілі. Ми вже там не жили. Ні мама, ні ми. 

«Мрію повернутися до Донецька, який буде на українській території»

Ми опинилися в Маріуполі, тому що чоловіка фірму перевели сюди. Коли вийшла лінія розмежування, то свекруха та свекор залишилися на території України, у Мирному, а мої батьки – на тому боці, в Тельмановому. Я дуже переживаю за батьків. Свекор під час війни помер, царство йому небесне. Хворів, сильно переживав, хвилювався за нас… Хвороби в нього почали прогресувати, і він помер.  

Немає коштів купити тут квартиру. Не можемо відкладати, тому що орендуємо житло. Там не можемо продати. Ми тут орендуємо квартири не такі, як та, у якій ми жили, яку ми облаштовували, купували меблі, техніку. Цінуєш те, що в тебе було. Мрію повернутися до Донецька, який буде на українській території. 

Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій