«Я думала, що стійка, але зі мною трапилася дика істерика»

Війна для мене – це страх, страх за все: за себе, за близьких, за оточуючих, страх, який живе з тобою і вдень і вночі, панічний страх.

Коли для вас почалася війна на Донбасі?

Напевно, вона поступово починалася. Спочатку з’явилися люди з автоматами, більше військових стало на вулиці. Я почула вибух, побачила, як летить снаряд. Я зрозуміла, що ми в епіцентрі, що вже нікуди не дінешся. Війна почалася, коли почалися вибухи.

Вам доводилося бачити воєнні дії на власні очі?

Я бачила людей зі зброєю, осколки снарядів, зруйновані будинки. Я не бачила загиблих людей. Фотографії бачила, звичайно. Ти виходиш увечері – все нормально, але вже бачиш ями від снарядів. Сліди від автоматних черг на стінах, руїни.

Про що ви говорили з рідними й сусідами під час активних бойових дій?

Це був дуже складний час, коли спілкуєшся з людиною, але не знаєш, на якому вона боці. І ти спілкуєшся акуратно, намагаєшся зрозуміти, на які теми розмовляти. Тому, звичайно, це було обговорення питань безпеки.

Що з пережитого досвіду війни вам запам’яталося найбільше?

Як летить снаряд. Спочатку це було на околиці. Мені розповідали, що в когось на городі щось вибухнуло, хтось постраждав. А потім, коли я одного разу закривала балкон, почула свист, а потім вибух. Я почала хвилюватися, що все, це вже біля нас. Я думала, що стійка, але тоді зі мною трапилася просто дика істерика. Тієї миті зрозуміла, що я не в безпеці.

Якою була найважливіша подія цієї війни для вас?

Напевно, зрозуміла, що я не просто людина, а несу відповідальність за своїх рідних, що кожна моя дія, кожен мій вчинок може відбитися на моїх близьких. Коли я зустрічала військового, не могла вести себе на емоціях, тому що це б відбилося на моїх близьких. Потрібно було знати, що говорити.

Нам властиво стирати з пам’яті неприємні події. Про яку подію з початку збройного конфлікту на Донбасі ви б хотіли забути (не можете забути)?

Забути? Напевно, нічого не треба забувати. Тому що коли забуваєш, ти розслабляєшся. А коли пам’ятаєш, ти готовий до будь-якої ситуації. Це було страшно й небезпечно, але це дало мені силу в подальшому житті. Тому що якщо навіть у цій ситуації, в такі часи я змогла вижити, то зможу вижити в будь-якій іншій ситуації, не боятися й боротися з труднощами далі.

Ви переїжджали через війну? Куди? Як відбувався переїзд?

Я переїхала у 2015 році, після Нового року. Ми дуже довго обговорювали цю тему. Була можливість виїхати ще влітку 2014-го, але батьки не хотіли. У мами були проблеми зі здоров’ям, і вона думала, що все скоро закінчиться. Але у 2015 році, коли закінчилося перемир’я, я зрозуміла, що не хочу там перебувати й вирішила виїхати. Спочатку я поїхала в Житомирську область, мені допомагали родичі. Потім до Вінниці, де якийсь час працювала. А потім переїхала до Києва.

Чи плануєте повертатися додому, коли війна закінчиться?

Постійно жити там – ні, я б не хотіла. А коли закінчиться війна, я б їздила до родичів. Тоді під час перетину кордону не буде страху, тому що зараз при цьому відчуваєш напругу. Але жити там я б не хотіла.

Як війна вплинула на ваш повсякденний побут?

Зараз, напевно, такого впливу немає. Тільки зв’язок із родичами зникав. І не знаєш, що говорити по телефону. Переїзд був тривалий. Спочатку було важко знайти роботу без реєстрації як ТПО [тимчасово переміщені особи]. Із проблем була фінансова, тому що в тебе немає заробітку, роботи, житла, залишки грошей потрібно розподілити на якийсь час. Ти звик до будинку, де все є, все під рукою. Потрібно звикнути до життя в іншому місті, до самостійності.

Чи відчуваєте себе в безпеці зараз?

Так, я знаю, що я в безпеці. Але я хвилююся за людей, які залишилися в Луганську. Тривога залишилася, ти не знаєш, що там буде завтра, і чи буде це завтра.

Про що ви мрієте?

Мої мрії та плани змінилися. Раніше я мріяла подорожувати, про далекі країни. Можливо, про те, щоб колись туди переїхати. Я знала, що в мене завжди є тил, куди я можу повернутися. Але у 2016-2017 роках я стала замислюватися про те, що мені потрібно житло. Куди б не їхав, хочеться повернутися, хоча б на день-два в своє гніздо. Знімне житло не дає такого затишку й безпеки.

Що таке щастя для вас?

Останнім часом мене часто запитують, чи щаслива я.

Що для вас стало найціннішим і найважливішим за останні роки?

Підтримка моїх друзів. Я зрозуміла, що в цьому світі я не одна. Хоча я, здавалося б, можу і сама їздити, працювати, але важливо, щоб тебе підтримували твої близькі. Я знаю, що можу зателефонувати, і вони мене підтримають. І так само точно вони на мене сподіваються. І ще важлива довіра, люди, яким ти можеш довіритися.

Чи змінилося ваше ставлення до життя через війну?

Тепер я за все відповідаю сама, я — господиня своєї долі, забезпечую себе сама. Мені можуть підказати, але я сама відповідаю за свої вчинки, слова, дії. Раніше можна було покластися на батьків. Але це завжди, коли дорослішаєш, не лише в результаті війни.

Чого ви навчилися, поки долали всі ті складнощі, про які ви нам розповіли?

Напевно, починаєш цінувати те, що в тебе є. Цінувати мир, який у тебе можуть забрати. Те, що раніше сприймав як буденність, для тебе цінне. І виявляється, дуже важливе, у якій країні ти живеш. Коли я зробила вибір, для мене виявилося пріоритетом жити в Україні.

Хто з організацій або окремих людей, на вашу думку, найбільш допоміг мирним жителям за час конфлікту?

Я знаю про Фонд Ріната Ахметова.