«Після вибуху кожен з моїх батьків злякався, що інший загинув»

Сім’я Олександра приїхала з Луганська в табір для переселенців, а сам він намагався вижити в місті, позбавленому елементарних побутових умов. До того ж в Луганську залишилися його батьки. Зрештою Олександр виїхав і возз’єднався із сім’єю, але друзі й рідні повернулися до воюючого міста.

Я народився і виріс у Луганську. Тут навчався в школі, здобув освіту, одружився, тут народилися діти. До війни жили як усі: робота, дім, дача у вихідні та свята. Я працював електрослюсарем на УСО на шахті «Білоріченська», дружина – педіатром у міській лікарні. Дівчатка навчалися в школі, ходили в гуртки. І думали, що так буде завжди.

Увечері чулися вибухи на околицях міста. В один із таких вечорів прийшло розуміння, що все швидко не закінчиться і потрібно виїжджати. Сказав дружині: «Збирай сумки, завтра будемо намагатися виїхати хоч куди-небудь».

У Києві в мене жила хрещена, у якої можна було спочатку зупинитися. До того ж, туди вже поїхала моя сестра. Наступного дня пішли на вокзал, квитків не було, багато потягів скасували, і не було розуміння, як виїхати. А потім зателефонував син хрещеної, який займався волонтерством, і сказав, що під Житомиром у санаторії «Тетерів» (місто Коростишів) облаштований табір для біженців. Туди я і відправив сім’ю, а сам поки залишився в Луганську.

Пробув у квартирі ще два тижні, поки перебої з водою не стали критичними. Літо, спека, але навіть помитися нормально було важко. До того ж, почалися активні бойові дії. Я перебрався на дачу під містом Щастя. Тут була колонка, де можна було набрати води для їжі, миття, поливу городу.

Я на своїй дачі прожив два місяці, від серпня до вересня 2014-го. Тут теж були часті перебої зі світлом. І я ходив через два-три дні в місто до знайомих, щоб підзарядити телефон.

У жовтні, коли в Луганську стало тихіше, я повернувся у квартиру. Відкрили дорогу на Білоріченськ і почали возити на роботу. Але ми тільки чергували, зарплату нам не платили. А в грудні 2014 року зателефонував старий знайомий із Першотравенська та сказав, що є місце на шахті «Степова». Я зразу зібрався та приїхав. Два роки жив у гуртожитку. Взагалі, із шахтою «Степовою» в мене давня історія. Із 2001 по 2011 брав участь у будівництві блоку № 2, потім – у будівництві третьої свердловини на «Ювілейній», працював електрослюсарем на УГКВ. Тому для мене ці шахти та Першотравенськ – знайомі місця, людей тут багатьох знав.

Сім’я все ще була в таборі переселенців, дівчатка там вчилися в школі, дружина працювала за фахом при санаторії. Ми отримували від держави фінансову допомогу як переселенці.

У Луганську залишилася мама, батько у 2020-му помер від ковіду. Через складність переміщення й карантину я навіть не зміг поїхати на поховання. Сестра із сім’єю теж повернулися туди, тому що дорого орендувати житло, а заробляють мало. Але її син у цьому році все ж збирається в підконтрольну Україну, вступати до медичного інституту в Рубіжному.

Друзі мої теж повернулися додому з тієї ж причини, що і сестра. Їжджу в Луганськ рідко, щоб оплатити комуналку. Людей у місті, звичайно, менше, з роботою і заробітком погано, багато підприємств не працюють, запустіння. Але люди звикли.

Про що я мрію? Хочу балувати своїх дівчат, щоб було фінансове благополуччя. А для мене найбільша радість – з’їздити на рибалку.