У перший день війни я прокинулась від того, що стріляли. У мене двоє дітей. Коли почалися вибухи, їм було страшно, але ми залишалися вдома, бо не знали, куди можна виїхати. Продуктів часто не вистачало, доводилося економити і готувати на обмежених запасах. Я думала, через декілька днів все закінчиться. А так виходить, що постійно бігаю у бомбосховище. 

Попри все, я працюю, щоб підтримувати родину. Це дає хоч якусь стабільність у важкі часи. Діти намагаються не помічати страх, але вони відчувають тривогу. Ми всі мріємо про мир і спокій, щоб можна було знову жити нормально, без страху за своє життя та життя рідних.