«Я думав, все вже, кінець»

Онук Артем:

Звичайний день був. Прокинувся, поснідав. Потім зателефонували друзі, запропонували піти погуляти. Тільки-но ми зустрілися – прогримів вибух.

Ми подумали, що це далеко від нас, нічого такого не буде. Продовжили гуляти. Пішли до мене у двір, тут погуляли, пішли до гаражів. І почався обстріл.

Почули перший вибух. Влад сказав: «Біжимо!» Ми побігли. Почалося ще більше вибухів. Скрізь дим. Люди кудись тікали. Ми забігли в будинок. Коли біг, я відчув, що мені в плече ніби камінь потрапив. Прийшов додому, зняв куртку, дивлюся, а там рана. Одразу пішов промив. Заходжу в кімнату, а там Влад сидить. У нього вся нога в крові. Я зрозумів, що йому осколком в ногу попало. Почали надавати йому першу допомогу.

Онук Влад:

Я не хочу, щоб війна повторювалася, бо люди гинуть, їх сім’ї страждають. Тому що це дуже страшно. Не хочеться, щоб таке повторювалося.

Дідусь Григорій:

Я вийшов на балкон. Чую – на аеродромі вибух. Гул такий. Пух! Полетіло. Хвилин через 20 почалася стрілянина. Дочка вийшла, каже: «Тату, нас бомблять». Я кажу: «Ховайся». У під’їзд заскочила. Хвилин через 10 дзвінок. Відкриваю двері – стоять Влад і Артем. У Влада кров на брюках. У Артема ми спочатку не помітили поранення. А потім дивимося – у нього курточка пробита.

Почали викликати швидку допомогу. Нічого не працює: ні мобілка, ні стаціонарний телефон. Я побіг до сусіда. Кажу: «Саша, треба щось робити. Давай йому хоч бандаж поставимо, щоб кров зупинити». Тут приїхала швидка допомога. Їдемо містом – там труп, там труп. Приїхали в травматологію, народу повно.

Дідусь заспокоював. Говорив, що все нормально буде, щоб не переживав.

Ось це моя щаслива курточка. У ній я був 10 лютого. Саме ось сюди потрапив осколок і вийшов з іншого боку. Думаю, якби не куртка, то все могло бути набагато гірше. Тому що куртка як-ніяк зупинила осколок. Підшили цю куртку, і зараз в ній ходить мій молодший брат. Дуже страшно згадувати і думати про це.