Мені 65 років. Я жив у Маріуполі. Працював у житлово-експлуатаційній конторі. 

Звуки обстрілів у Маріуполі були звичними для мене. Тому 24 лютого я не повірив у те, що почалася повномасштабна війна – думав, що відбувався черговий обстріл. Сподівався, що через кілька днів він стихне. Наступного дня вийшов на роботу. Згодом зателефонував брату в Запоріжжя. Він сказав, що не варто їхати, бо росіяни вже перекрили дорогу, поставили свої блокпости. Попередив, що вони можуть пристрелити й забрати автомобіль. Потім підірвали мости. Можна було виїхати тільки в росію, але туди не хотілося. 

Коли на дорогах з’явилися трупи, я допомагав зносити їх на узбіччя. А потім і цього неможливо було зробити. Я бачив із вікна своєї квартири, як четверо хлопців поклали тіло в канаву і закидали його, чим могли. А як поверталися, росіяни застрелили їх. 

А скільки жінок і дітей загинуло! Виходили до під’їзду, щоб нагріти чай, і гинули від обстрілів. Дехто намагався готувати в під’їзді, але й туди залітали уламки. 

Коли я вийшов по воду, під’їхав танк і обстріляв останній уцілілий під’їзд. Мені більше нікуди було повертатися. Єдине, що в мене залишилося, – це гараж. Мою машину забрали. Я пішов на Азовсталь. Звідти восьмого травня мене та інших людей вивезли представники ООН та Червоного Хреста. Ми пройшли фільтрацію у Безіменному. Потім рушили до Запоріжжя А звідти я дістався евакуаційним потягом до Хмельницького. Там мене зустріла рідня. Зараз живу у сестри в селі Шепетівка.