Марина досі з жахом згадує перші дні війни. Коли в середині майже кожної людини оселився страх. Окремо – за дитину, яка не мала би взагалі знати, що таке війна.

Я виїхала 13 серпня 2014 року в самий розгар подій. До цього вони вже передували тижня два. Коли ми їздили на дачу, бачили всіх цих воєнних і розуміли, що це буде. Були блокпости, ми чули, як десь стріляли. Коли вже самі дії почались – не бачила, хто, звідки, як стріляв.

Я була дома, не могла вийти нікуди, я просто була залякана, я боялась… Потім отправною точкою було те, що я побачила автобуси, коли люди виїжджали з Шахтарського району (Сніжне, сам Шахтарськ).

Для мене було страшне, тому що в мене була дитина, я боялась за свою дитину. Коли вже гриміли вікна, двері відкривалися самі собою і закривалися – страх був вже неймовірний, в мене трусилась щелепа, я не могла якось заспокоїтись. Вдягала навушники сину, щоб він слухав музику і щоб не слухав що, де свистить літає. Все дуже тяжко згадувати, тому що це дуже боляче.

Сусіди були точно такі ж залякані, як і я. Ми говорили з ними про звичайні людські, життєві такі речі: що завтра можна буде їсти, чи буде світло, як і електроенергія. В магазинах не було навіть продуктів, купити вже ні за що було, грошей не було. Банкомати не працювали, неможливо було зняти кошти. Люди як-то викручувалися, якісь у кого щось перезаймали.

Я навіть не скажу, що я переїхала. Я взяла дві сумки, в яких були шорти, сланці, і поїхала на море.

Але мені здається, що я до сих пір живу в чотирнадцятому році… Сьогодні прожили і добре, завтра буде новий день, буде сонечко, буде тепло, прийде весна, осінь, зима.