Я почула вибухи у перші дні війни. Подумала, що навчання.  До кінця не вірила, що почалась війна. Під час обстрілів я не знала, де ховатись. У верхньому одязі постійно сиділа на ліжку. 

Все життя я працювала педагогом з дітьми. Останнє робоче місце – дитячий будинок. Я сподівалась, що після початку війни будинок евакуюють, і я продовжу опікуватись вихованцями. Кожного дня ходила до будинку, не полишала дітей. Ходила з ними до підвалу. Це було важко, бо багато хворих діток не могли самостійно пересуватись. Для дітей не вистачало їжі. Небайдужі люди надавали продукти й ліки.

На жаль, діток не евакуювали, а я вимушена була виїхали з Олешок. 

Зараз живу у Новокостянтинові, тут винаймаю кімнату. Знаю, що мого колегу закатували росіяни. Я досі нічого не знаю про його долю. Чекаю на перемогу та повернення додому.