Федчишина Надія, 11 клас, Сокирянський ліцей Сокирянської міської ради Дністровського району Чернівецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Білоткач Зореслава Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна…Жорстока війна. Вдови, сироти, діти без матерів. Кожне повстання сколихнуло нашу землю. І у світі зараз – рекордна кількість воєн за тридцять років.

Наразі на планеті сто вісімдесят три збройні конфлікти. І кожен з них несе за собою тільки смерть, біль та сльози. 

Я ніколи не могла подумати, що одного дня почую слова, які змінять життя багатьох українців. І хоча це було десять років тому, я як зараз памʼятаю свої сльози, страх та теплі обійми тата, який намагався мене втішити. Я не відчула війну фізично, але відчуваю її морально. Кожного дня бачачи новини про новий приліт, про ще одне відібране найцінніше у людини – її життя, моє серце наповнюється болем за рідних українців.

Неймовірно важко помічати пусті погляди людей, але наповнені смутком очі.

Боляче усвідомлювати, що такі самі підлітки як я більше не побачать безкраю блакить, кольори золотавої осені, безліч яскравих зірок у темному літньому небі та яскравого сонця у весняну пору, більше не зможуть вдихнути повітря на повні груди та насолодитися прекрасним спокійним днем, ніколи не побачать сяючих очей своїх батьків, не відчують їх теплі обійми наповнені любовʼю та надією на майбутнє.

Вони більше не зможуть подарувати свою усмішку цьому світу та відчути життя у всіх його барвах. А все лише тому, що їхнє життя забрала війна… 

Кожного разу від звуку повітряної тривоги - серце стикається від страху. Особливо у будні дні під час навчання, бачачи налякані очі першокласників - стає моторошно. Діти не заслуговують на таке дитинство.

Вони не повинні жити в постійному страху. Їхні спогади про шкільні роки мають бути наповненими безтурботністю, радістю та теплими моментами, а не постійними тривогами і нерозумінням, що буде завтра.

Можливо, я ще не доросла до того віку, аби усвідомити всю сутність війни, але чи вартує вона людського життя? 

Я згадую той страшний день, коли вкотре пролунав звук повітряної тривоги. За декілька годин я дізнаюся, що мій троюрідний брат лежить під завалами.

Серце завмирає від безвиході, від очікування ще одного повідомлення. Кожна секунда відчувається як нескінченний потік часу. Перед очима спогади з дитинства, кожне літо якого ми проводили разом. Страх від очікування страшної новини про те, що війна забрала і його.

І от нарешті впав тягар з мого серця. Дякуючи Богу, він залишився живим.

Я ніколи не забуду той день, коли моїй близькій подружці сповістили страшенну новину… Цілий день безперервного плачу. Два роки усвідомлення, що її брата більше немає. Все життя з думкою про те, що більше ніколи не почуєш рідного голосу, не побачиш щирої посмішки та не відчуєш його теплих обіймів.

Досі перед очима текст його коханої про те, що вони хотіли створити сімʼю. Він, вона та їхня маленька донечка. Проте, на жаль, війна забрала і його мрії…

Назавжди в моїй памʼяті новина про загибель світлої, доброї людини, люблячого чоловіка та батька. Пʼятеро дітей в один день залишилися без тата. Пройшло уже більше двох років, але згадуючи це - досі йдуть сльози. Його дочка йшла до вінця одна, без свого чуйного батька. Син героя тепер не може подзвонити до тата в будь-який момент.

А наймолодші ніколи більше не обіймуть його. У них забрали найдорожче - одного з батьків. У них відібрали частинку їх самих. 

Війна жорстока, вона не дивиться кого забирати, вона забирає всіх. Але за що боряться люди? За що вони відбирають мир у людей? Заради слави, підвищення свого статусу? Чи можливо заради розваги? Але хіба всі ці речі вартують крику матерів у небо за своїх дітей?

Страждання вдів, які так довго чекали на кохання всього свого життя? Хіба вартує це розбитих сердець сиріт? Їхніх безнадійних поглядів? 

Але яким був би світ, коли у ньому панує мир? Якби кожного дня не гинуло стільки людей, не проливалося так багато сліз та невинної крові? Тоді, напевно, кожного дня процвітала б любов. Замість смутку, очі людей засяяли б щастям.

У дітей була б надія на майбутнє. Підлітки насолоджувались би кожним моментом свого яскравого життя повного радощів та посмішок.

Батьки спостерігали б за тим, як ростуть їхні діти під мирним небом. Тоді б люди любили один одного, не дивлячись на національність, погляди на життя. І уявляючи це все я розумію наскільки важливий мир.

Просто для нашого найкращого життя, для нашого щасливого майбутнього. 

Можливо, я не здатна змінити ситуацію у світі, забрати біль людей, потішити кожного постраждалого, але я маю віру у краще майбутнє, у те, що колись ми зможемо подарувати мир нашим нащадкам, можливо і ціною власного життя.

Але я надіюсь, що наші діти, внуки та правнуки не побачать це жахіття війни в очах своїх рідних. Я вірю, що їхнє життя буде наповнене миром, а не війною!