«Я тримаюсь на оптимізмі. Тільки турбує, коли закінчиться ця проклята війна»

У мене не було життя, а каторга. Мені за два місяці 85 років, я пережила війну, а потім було голодування, ми мало не померли. Мій тато був інвалідом, із відкритим туберкульозом. Нам тоді давали по 100 г хліба на людину, а йому – 400 грамів. Ми таке пережили, що ворогові не забажаєш. Потім стало легше, бо війни не було, а зараз знову сім років цієї війни.

Якщо навіть людина народилася в найщасливішій сім'ї та прожила повних 84 роки, то організм зношується. А якщо я пережила Велику Вітчизняну війну і зараз сім років війни… Я просто оптимістка і тримаюсь на оптимізмі.

В мене тромбоз, мені зробили операцію. Зараз із квартири не виходжу. Тільки нещодавно почала ходити.

Я задоволена, що маю велику родину. Мене діти та онуки не ображають. Мене лише турбує, коли закінчиться ця проклята війна.

Я вірю в Бога, молюся, щоб здоров'я було мені і всій нашій сім'ї. Знаєте, вранці підвелися і скажіть: «Господи, допоможи мені, будь ласка». І буде все гаразд.

Мрію прожити останні роки в здоровому глузді і не бути тягарем для дітей та правнуків. І щоб нове покоління жило довго і щасливо, щоби було мирне небо і не було вірусу.