Мала Марина, 9-а клас, Дніпровська гімназія № 87

Вчитель, що надихнув на написання — Шибанова Тетяна Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни. Мій шлях – низка контрастів. Ви помітили, як стрімко ми ввірвались в другу тисячу днів, - відлік, що розділив наше життя на «до» та «тепер»?

Це важкий, довгий, буремний шлях, що нагадує хитання на гойдалках: вгору- вниз, від зневіри до віри в дива та навпаки.

Я та мої однолітки якось зненацька подорослішали. Мабуть, це тому, що життя висувало дорослі вимоги. Адже тепер ми живемо у війні. 

Пам’ятаю, як почувши вранці вибухи, тато сухо сказав: «Війна», а мама, сумно замислившись, порадила: «Краще ввімкнути новини».

Двічі проходила весна – молода й родюча, двічі надходило літо – тепле та виснажливе, зібрали два осінніх врожаї – багаті, зрощені на крові, политі сльозами. І три люті, холодні та суворі зими. Тисяча днів…

Низка подій, які ніби намистини, створили канву мого шкільного та буденного життя, - різноманітна, цікава, сумна й весела, мрійлива й філософська, переможна й надихаюча, багата стрічка, що являє собою моє життя впродовж тисячі днів війни.

Протягом цих днів я брала активну участь у волонтерській діяльності: разом з батьками збирала бляшанки для виготовлення свічок військовим, приносила пляшки для «коктейлів Молотова», з дорослими чергувала у пунктах волонтерської допомоги, облаштовувала тимчасові укриття, плела маскувальні сітки: білі (зимові), зелені (весняні), кольорові (осінні).

На шляху протягом тисячі днів я пережила багату палітру емоцій, почуттів, переживань. Я навчилась співчувати, слухати й чути, чути й розуміти прохання, біль, слова вдячності й схвалення.

І весь час жила надією на перемогу, свято вірячи, що ось уже кінець війни. Що вибухи, тривоги й руйнування ось-ось закінчаться, сум і біль втрат залишаться в минулому.

Я добре навчаюсь, бо переконана, що це є мій особистий внесок у перемогу, що це – моя вдячність воїнам ЗСУ за можливість жити, мріяти.

Нещодавно, долаючи цей непростий шлях, я отримала чудову новину: дуже ніжну, беззахисну, не зовсім зрозумілу для мене, але чаруючу, що зачепила за живе, - новину про те, що незабаром у мене з’явиться братик або сестричка. Моя матуся очікує дитинку! Серед жаху війни зароджується нове життя. Чи це не найкраща новина? Чи це не диво Всесвіту?

Я готуюся до зустрічі. Я сподіваюся наповнити своє життя піклуванням. Для цього мені потрібні нові знання, сили, натхнення, відчуття.

Я чую звуки Всесвіту, який шепоче мені: «Все буде гаразд! Вір! Сподівайся! Рухайся вперед: до нових перемог!»