Ми з Нікопольщини, нас щодня обстрілюють із тої сторони водосховища. Нам також прилітає. Я працюю у водоканалі. У мене троє дітей: вже двоє повнолітніх і донька десятирічна. По підвалах сиділи. Страшно навіть згадувати, але ми звикли.

Я була в нічну зміну на роботі. Ми працюємо по 12 годин, а зараз нас перевели на добу через три. І тоді я чула, як ракети летіли в Марганець.

Багато всього накопичилося. Важко було пережити, страх дітей. Чоловік, який у нас працював, пішов воювати і загинув. Дядько мій рідний уже 22 дні в комі. Ми нікуди не виїжджали, бо не хочеться кидати батьків.

Нам допомагають. І на роботі дають продукти, і від Фонду Ріната Ахметова давали. Щомісяця допомогу дають.

Ми більше зріднилися, допомагаємо одне одному. І взагалі, люди всі змінилися.

Мій зять - «на нулі», в Бахмуті, він теж каже, що не знає. Розказує, що їх із чого тільки не обстрілюють! Мабуть, одному Богу відомо, коли та війна скінчиться.