«Я чула, як кричали люди, які горіли заживо у будинку»

Жительці Маріуполя довелося ховатися від літаків, спати у коридорі на матраці і на власні очі бачити загибель багатьох жителів міста.

Я сама з Маріуполя. У мене батьківська домівка була в центрі міста, у старому районі. З моєї квартири було видно Драмтеатр. Тут було все, що накопичили мої батьки, онуки. У цій квартирі жили три покоління. Зараз її немає, повністю все спалене.

У перший день я не чула вибухів. Подзвонила сестра, сказала ввімкнути телевізор, бо все почалося. Я ввімкнула, дивилася ці новини і чекала, що незабаром наші їх поженуть. А потім дізнавалася, що це не закінчується.

У мене одні вікна були в сторону моря, інші – на Лівий берег. Я чула вибухи все ближче та ближче, а коли вимкнули світло, в мене був радіоприймач моїх батьків, і звідти я дізнавалась новини. Я зрозуміла, що з третього березня наше місто в облозі.

Потім почалося жахливе. Коли не стало газу, всі, хто жив у цьому домі, виходили на вулицю й готували їжу на багатті.

Російська орда, яка не має нічого людського, скидала на нас бомби, але я все-таки вірила, що все буде гаразд, і до останнього дотримувалась правила двох стін. Постелила в коридорі матрац, і ми з собакою та котом проводили там свої ночі. На той час вони були довгими.

З 23:00 години починались обстріли, а потім – о четвертій ранку, день у день. Коли снаряди пролітали біля мого будинку, було чутно, як розбивалося скло в багатоповерхівках, як воно вилітало від вибухової хвилі. Нам доводилося спати у квартирі, в якій було вісім градусів, але ми якось трималися й жили. Я зі свого вікна бачила, як горів Драмтеатр, бачила те полум’я, але туди не було можливості підійти, та й страшно було, бо летіли снаряди.

І коли хтось каже, що це не росія нас обстрілює, я знаю, що це були наші східні сусіди. І коли вже були такі жахливі обстріли, я зрозуміла, що більше не можу лишатися у квартирі на ніч. Усі сусіди спускалися в підвал, і ми також із собакою спустилися.

Це була остання ніч у нашому будинку. Навпроти в під’їзді перекосило двері, і люди кричали, щоб допомогли їх відсунути. Вони не могли вийти, а все навколо горіло, і вітер був у нашу сторону. Ми розуміли, що воно дійде і до нас. Чоловіки допомогли відкинути ті двері.

І коли ми сиділи в підвалі, вогнище перекинулося через арку, загорівся і наш будинок. Я чула, як кричали люди, палаючи заживо. І коли я вийшла з під’їзду, щоб глянути, де вогонь, побачила, що горить сусідній дім і незабаром вогонь перекинеться на наш. Я сказала: «Люди, треба виходити». Але всі не дуже поспішали. Це, мабуть, були якісь запальні бомби, бо будинок із іншого краю почав горіти з горища. І ось така картина – я стою на фоні палаючого будинку, біля мене собака і сумка, в якій вмістилося життя трьох поколінь.

Я залишила собаку і сумку на сестру, і ми з племінником пішли до машини моїх батьків, яка була в гаражі. На щастя, він залишився цілим. Ми вивезли машину, виїхали з двору і поїхали далі до будинку, де жили сестра з племінником, щоб вони могли зібрати свої речі. Коли вони бігли до мене, забігли до доньки сестри. Вона жила окремо з чоловіком. Ще до них прибігла сваха, коли ми вже приїхали до неї додому. І отак ми в «Жигулі» старенькі сіли: жінки, три собаки, кішка.

Ми поїхали на Білосарайську косу. Це було 20 березня - останній ранок, який я провела в Маріуполі. Проїжджали російські блокпости, деякий час пробули на косі. Молодь відправили до Запоріжжя з перевізниками, але вони поїхали до Одеси, а ми, три жінки, були на косі - чекали, що все це може закінчитися.

Але зі сторони Єйська шли літаки, летіли по п’ять штук: один у бік Маріуполя, розвертається й летить назад, тоді ще один – і так по черзі, це вони бомбили «Азовсталь». Коли ми виходили на берег, нам було видно, як підходили кораблі, обстрілювали місто.

Ми сподівалися, що все закінчиться, але все зрозуміли, коли окупанти почали створювати свої гуманітарні штаби.

Мені потрібно було ходити по селищу з опущеними очима, щоб вони не бачили моєї ненависті до них. І ми вирішили виїхати втрьох на Бердянськ.

Був туман, і коли ми під’їжджали до Урзуфа, нам сказали, що там є хитрий поворот, щоб не потрапити до російського блокпосту та не проходити цю принизливу фільтрацію. І Бог послав нам колону з білими хустками. Вони нас обганяли. Я розуміла, що вони їхали до Бердянська, і вирішила причепитись до них. 

У Бердянську нас поселили в шкільному підвалі: там ми чекали, поки відкриється зелений коридор. Разом із нами були люди на машині, з якими ми познайомилися. Вони також хотіли до Запоріжжя. І одного ранку я бачу – цієї машини немає. Я почала питати, і мені сказали, що їх бачили на кільці, на якому збираються для виїзду з Бердянська. І ми знову – три жінки, собаки та кішка – сіли й виїхали на Запоріжжя.

Цього дня нашу колону не пропустили, сказали повертати назад. А це дорога неблизька, та й з пальним були проблеми. На блокпосту перед Бердянськом спитали, куди їдемо, я відповіла, що в Бердянськ, а далі буде видно.

Ми зупинилися біля кафе. Там був місцевий, який казав, що може взяти переночувати жінок і дітей. І ось ми трьома машинами приїхали до цього чоловіка. Він розпалив пічку, дав пачку макаронів, якісь консерви поклав на стіл, чай, каву і сказав, що це наше. Видав постільну білизну, щоб люди зручно змогли переночувати. Так він зустрів зовсім незнайомих людей.

Сваха казала, що ніколи в житті так не молилася, а в мене в голові звучало «Душу й тіло ми положим за нашу свободу». Це так і було, ми рвались на свободу. І коли ми вже під’їхали на блокпост, а у військового наліпка – жовто-блакитний прапор, сестра каже: «Не радійте, це може бути підстава». Перший спитав «Откуда вы?» Ми сказали, що з Маріуполя. А інший: «Звідки ви?» І це вже була радість, що ми в Україні, вільні.

Згодом поїхали до Одеси, там мати нашої свахи, там були наші діти. А потім повернулися до Запоріжжя - ближче до домівки, і намагаємося робити все для того, щоб наша перемога була якнайшвидше.