Я не думала, що станеться таке горе. У перший день війни дуже злякалась. Почались обстріли. Вибухи забирають моє здоров’я. Я часто плачу, коли бачу, як наші міста перетворюється на привиди: без людей, без всього живого. Онучка втекла з Харкова з двома дітьми. Я за неї хвилювалась. 

Я залишаюсь вдома. Нікуди їхати не хочу. Мене рідні звали до себе, але я поки не наважуюсь. Чекаю тільки миру. Сподіваюсь, скоро все налагодиться. Все це горе потрібно припинити, щоб мій правнук пішов до школи, щоб життя у дітей було нормальним.