Я жив у Степногірську, працював директором школи. На пенсії викладав у музичній школі. Навчав діток, горя не знав. Коли почалась війна, школу розбомбили, всі діти виїхали. Перший снаряд прилетів у селище двадцять шостого лютого. Потім прилітало кожного дня. Не стало води та світла.

Багато будівель були зруйновані війною. 

Я забрав документи та виїхав з дружиною до Запоріжжя. Тут ми отримуємо гуманітарну допомогу. Я переніс інфаркт, тяжко стало зовсім. Серце не витримує цього жаху. Дуже хочу додому: я би пішки пішов до Степногірська, але селища вже немає. Все, що наживав, знищили росіяни.