Кіпер Марія, 11 клас, Комунальний заклад освіти "Нікопольський ліцей "Гармонія" Дніпропетровської обласної ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Костюченко Вікторія Іллівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Допомога - це не просто дія, а мова серця, якою одна душа звертається до іншої. У нашому часі світ часто здається надто жорстоким. Новини наповнені трагедіями, обличчя перехожих закутані в байдужість, а крики про допомогу залишаються проігноровані. Мережі заповнені відео, де люди показують свою доброту та людяність, але це все вони роблять лише для  привертання уваги.

Я думала, що більше немає людяності, що люди роблять добро тільки заради вигоди. Я вважала так, допоки люди не перевернули моє бачення з голови на ноги.

Війна. Хто ж колись міг подумати, що в двадцять першому столітті таке можливе? Після двадцять четвертого лютого 2022 року життя кожного українця змінилося назавжди. Я хочу розповісти, коли змінилося моє життя. Я живу в маленькому місті Нікополь. У новинах про нього мало говорять, хоча місто щоденно страждає від ворожих обстрілів, проте це вже є нашою буденністю.

Я розповім з чого це все починалося. Це сталося у 2022 році.

Звичайний літній день. У школі вже почалися канікули, і на вулицях було багато дітей і підлітків. Ніхто навіть не підозрював, що на нас чекає. У мене був гарний настрій, і я вирішила прогулятися в нашому міському парку. Після початку війни в наше місто переселилося багато біженців, тому людей у парку було досить. Я відчувала спокій у тихій обстановці парку, спостерігаючи за щасливими родинами. Спів пташок і радісний сміх малечі робив атмосферу живою.

У мить все змінилося, коли ми почули найстрашніший у своєму житті звук - вибух. Це була та мить, коли настала повна тиша. Свист і потім знову вибух.

Вже тоді парк заполонився криками наляканих людей. Усі тікали хто куди, у паніці шукаючи укриття. Ще декілька місяців  тому ніхто навіть не думав, що наше місто зазнає ворожих ударів. Я побігла світ за очі. У парку немає укриття, але була стара споруда покинутого театру, куди я і побігла.  Забігла за неї. Присівши, я схопилася обома руками за голову. Мене охопив тваринний страх. Було дуже лячно, усе моє тіло тремтіло від страху. Я не могла впоратися зі своїми емоціями.

Здавалося, я в пастці. Я одна. Не відчувала свого тіла.  Начебто це все не насправді. Наче мене не існує. Я була в справжньому пеклі, закликаючи до неіснуючого раю.

І тоді сталося несподіване: хтось поклав руку на моє плече. Я підняла голову і побачила, що біля мене сидять незнайомі мені люди. Вони заспокоювали мене, надаючи свою підтримку. Серед такої метушні та паніки ці люди все одно намагалися допомогти мені. В їхніх очах я теж бачила страх і невіру в те, що відбувається, але вони все одно не покинули мене. Я була дуже вражена, що ці люди просто діяли  швидко, щиро і з теплом у серці. Я ніколи не забуду погляд дівчини, яка тримала мене за руку, коли я плакала. В її очах було стільки тепла та турботи. Моє серце заполонилося світлом. У мить я відчула, як всі погані думки розсіюються. Ці люди допомогли мені зрозуміти, що я не одна.  Тоді я вперше за довгий час відчула, як моя тривога покидає мене.

Я відчула, що людяність жива навіть у найстрашніші моменти. Цей досвід назавжди змінив мене. Раніше я вважала, що кожен думає лише за себе, але тепер у моєму серці з’явилася віра. Віра в краще. 

Відтоді я сама намагаюся допомагати іншим у важкі хвилини. Підтримувати, коли мені й самій лячно, бо я знаю, як це - бути на межі, і як важливо мати поруч тих, хто не залишає у біді. Ця подія назавжди змінила моє сприйняття людяності. Я побачила, що навіть у пеклі війни є місце для доброти, яка об'єднує нас. І саме вона дає надію - ще не все втрачено. Наш світ ще можна змінити.