Мені вже 78 років. Я проживаю в місті Слов'янську Донецької області. Я перенесла три інсульти і нікуди не могла виїхати.

В перший день війни я працювала іще, знаходилась на робочому місці, в юридичній консультації. Звичайно, я була шокована, коли почула, що почалась війна. Для мене особисто це було дуже несподівано. Шокувало те, що ми колись були з Росією як брат із сестрою, і тут раптом таке сталось. Для людини мого віку це важко. 

Сталась велика біда з сином: у нього був обширний інфаркт. Стався цей напад серед ночі, ми викликали «швидку». Медики приїхали і навіть сказали, що немає гарантії, що він виживе. 

Це був самий великий шок у моєму житті. Забрали його на ношах у лікарню, але він сьогодні вдома. Це в житті був найбільший для мене шок, бо окрім сина у мене більш нікого. Слава Богу, що з ним все добре.

Мої два племінники зараз в армії. Вони самі зі Львівської області, але тут проходили службу. У мене в Ізюмському районі була дача в мирні часи, але там все розграбували. Мені не шкода цього, я тільки Бога молила, щоб були племінники живі. Слава Богу, все добре, і син піднявся на ноги. Його направляють у Київ на лікування, але він не хоче, і немає у нас можливості виїхати. 

Коли сталась біда із сином, його забрали, назначили кожні пів години ліки давати і уколи дуже дорогі. Буквально на наступний день подзвонив мені мужчина і попросив мене спуститись на вулицю. Я спустилась. Чоловік був похилого віку. Сказав, що був у Німеччині і знав підприємця, справу якого я вела як адвокат. Йому стало відомо, що з моїм сином біда, і він передав п’ять тисяч гривень. Це був для мене шок. Я зрозуміла, який гарний український народ, добрий, і я пишаюсь. 

Я людина віруюча, народилась у сім'ї священика. Я вірю, що Україна все одно залишиться незалежною країною. Хочу вірити, хочу навіть побачити, якщо дасть Бог. Я вірю, що Україна буде вільною. Надіюсь, вірю, сподіваюсь, і дуже хочу побачити день перемоги, але я не знаю, чи доживу.