Мені 37 років. У мене є мама й одинадцятирічний син. Ми з Малої Токмачки Запорізької області. Я була приватним підприємцем, а через війну залишилася без нічого. Зараз ми орендуємо квартиру в Запоріжжі. Ми вдячні власниці квартирі, що вона здала нам житло за не дуже високу орендну плату. Але нам все рівно ледь вистачає на життя. 

Про початок війни я дізналася від подруги. Маму й сина одразу відправила до Запоріжжя, а сама залишилася. Не було світла, води, газу. У підвалі було холодно. Я зрозуміла, що зиму не витримаю, тому восени виїхала. Та й син хвилювався. Щоразу, коли телефонував, говорив, що вони з бабусею сумують за мною. 

Найбільше злякалася, коли потрапила під обстріл. Добре, що швидко зорієнтувалася, куди сховатися. Зараз, навіть коли тихо, дивлюся в небо, чи не літають дрони. А під час повітряної тривоги прислухаюся до кожного звуку.

Син майже не застав бойових дій. Тільки здалека чув вибухи. Деякий час погано спав, прокидався від поганих снів. Зараз вже краще. Допомагає оговтатись спілкування з друзями й підтримка вчителів. 

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Спочатку буде важко. Потім Україна розквітне. Все відновимо. Буде ще краще, ніж до війни.