Анжела з сином виїхали з Гуляйполя через тиждень після початку війни.

Я з сином живу - у мене маленька родина. Ми з міста Гуляйполя. Нас бомбили, ми тиждень сиділи в підвалі без світла і без води. А потім виїхали. Приїхали знайомі та сказали, щоб ми виїжджали, бо через пару годин тут буде взагалі страх. Тоді виїжджало майже все місто.

В перший день війни я була на базарі. Люди говорили, що війна почалася. Ми в такому шоці були, що я вже не пам’ятаю подробиць. Я не розуміла, що буде далі. Було дуже страшно сидіти у підвалі й чути, як над нами літають снаряди. Вони падали зовсім поряд, а тоді на голову сипалась земля.

Ми всього тиждень там були. У нас були запаси їжі. А ті бідні люди, які зараз там, навіть не знаю, як виживають. Магазини усі зачинені. Світла там і зараз немає. Води й газу - теж. Ми сусідам телефонуємо, вони розповідають, що воду їм возять, а їсти вони на багатті готують.

Були зворушливі моменти, коли ми виїхали з дому. В нашій країні багато волонтерів і так багато добрих людей - я навіть не підозрювала.

Ми зараз живемо одним днем. Раніше були якісь плани, а тепер не знаю навіть, куди повертатися - там усе розбомбили, роботи немає. Страшно дуже. Дай Бог, щоб та війна швидше закінчилася. Не знаю, через скільки там усе відновлять. Про майбутнє я стараюся не думати. Прожили один день – і добре, що живі.