Коли почалися обстріли, ми з дітьми два тижні жили під вибухами. Було страшно, постійно паніка. Я не знала, що робити. Боялася виїжджати, бо скрізь стріляли, мости підірвали, дороги були перекриті. Здавалося, що вибратися неможливо.

Та все ж знайшовся водій, який погодився нас вивезти. Ми їхали мовчки, тільки молилися, щоб доїхати живими.

Зараз я у мами. Потроху оговтуюся. Зверталася до психолога. Намагаюся впоратися зі страхом, який залишився всередині.

Хочу тільки одного: щоб скоріше настав мир, і щоб діти більше ніколи не чули вибухів.