Я все життя прожила в Лиманах, у Миколаївська область. Тут минали роки, тут виросли діти, тут поруч поля, які вранці пахнуть свіжою землею. І коли почалася повномасштабна війна, я залишилася тут. Ми з рідними нікуди не виїхали. І досі живемо вдома.

Того ранку я прокинулася від вибухів. Спершу подумала, що то працює техніка в полях — у нас таке звично. Але вибухи не припинялися. Вони були інші. Важчі. Страшніші. Згодом із телевізора ми дізналися правду — почалася війна. Я не могла повірити. Здавалося, це якийсь страшний сон, який ось-ось закінчиться.

Було страшно. Але виїхати я не могла. Моєму батькові 70 років. Тоді ще була жива бабуся — їй було 88. Вона вже ледве ходила. Як я могла їх залишити? Та й вони самі нікуди не хотіли їхати. Отак і вирішили: залишаємося разом.

Найважчими були перші місяці. Ми з чоловіком залишилися без роботи. Я боялася, що не буде їжі, що не зможемо вижити.

Але люди допомагали. Різні організації привозили продукти. І ми трималися. Головне — щоб не стріляли.

Пів року ми жили між домом і підвалом. Особливо важко було з бабусею. Кожен обстріл — і ми тягли її вниз, у холодний темний підвал. Вона тремтіла, а я тримала її за руку й намагалася не показувати власного страху.

Найстрашніше, коли снаряди прилітали просто у двір. Коли ти сидиш у підвалі й не знаєш, чи вийдеш звідти живою.  Чи не засипле тебе уламками й землею. У ті хвилини час ніби зупинявся. Було тільки серце, що гупало в грудях, і молитва в голові.

Нас підтримувала староста села. Вона не покинула нас. Возила продуктові набори, привозила хліб, знаходила можливість допомогти, навіть коли було небезпечно. Ми й самі їздили по допомогу, коли стихали обстріли. Її турбота гріла душу: ми знали, що не самі.

Війна змінила нас. Зіпсовані нерви, підірване здоров’я, постійна тривога. 

Наша донька виїхала. І це був ще один біль — відпускати дитину в невідомість, навіть заради безпеки. Дім без дітей звучить інакше. Тихіше. Порожніше.

Я не знаю, коли закінчиться війна. Ніхто не знає. Але я мрію. Мрію про мир. Мрію, щоб діти повернулися додому. Мрію, щоб Україна знову стала такою, як до війни — єдиною, сильною, квітучою.

І я вірю: все буде добре. Бо ми вистояли тоді. І вистоїмо ще.