Кремінну почали бомбити з перших днів війни. До квітня ми перебували у жаху. Постійно сиділи у підвалі. Місто руйнувалось, школи та лікарні були розбомблені. Не було води, світла й газу. Коїлось щось страшне. Видавали гуманітарну допомогу.

Я бігав шукав їжу по всьому місту, бо потрібні були продукти. Але я багато не брав, щоб вистачило іншим. 

Я почав телефонувати волонтерам. Вони нам допомогли евакуюватись. Все покинули: квартиру, дачу та машину. Виїхали відразу до Слов’янська. Звідти йшов потяг до Ужгорода. Ми сіли та поїхали. Там прожили два місяці в школі. Коли ЗСУ відігнали росіян від Харкова, ми переїхали туди до синів. Дотепер залишаємось тут. Чекаємо на перемогу України.