Ничипорук Анастасія, 15 років, ХЗОШ I – III ступенів № 165, м. Харків

Есе «Один день»

Війна… Це така тема, торкаючись якої стає погано на душі.

Мене звати Настя, я народилася в місті Єнакієве, зараз мені вже 15 років. Але я добре пам’ятаю, коли пролунав у моєму місті перший постріл ворога. А все це починалось у 2014 році, коли мені було сім років. Усе було добре, було безтурботне дитинство, але в одну мить усе змінилося.

У такому малому віці я вперше почула обстріл, власними очима побачила, як летів снаряд та навіть як навпроти нашого будинку проїжджав танк. Цей день я не забуду ніколи. У моїй душі оселився жах на кілька років. Кожного ранку ми прокидалися із вдячністю Богу, що ми живі й здорові.

Майже рік ми жили й чекали, що прийде завтра, все зміниться і буде мир, але цього «завтра» не настало.

Через воєнні дії нашій родині довелося переїхати до Харкова. Їхали ми сюди в нерозумінні, що буде, хоча марно хвилювалися. Через декілька днів після приїзду ми поїхали до школи. Там мене прийняли дуже добре і діти, і вчителі. Я як зараз пам’ятаю, як я з усіма познайомилась, як мені дівчата одразу побігли показувати школу. У кінці дня весь клас подарував мені велику валентинку з ім’ям кожного.

Окрім школи, у мене з’явились подружки з паралельного класу, з вулиці, на якій ми потім жили. З їхньою підтримкою я потрохи відпускала все те, що було. І я ані трохи не шкодую, що ми переїхали, тому що ці роки ми живемо в мирі.

Звісно, дуже шкода, що так все відбулося. Шкода, що я не можу побачити бабусю, шкода усе те, що там здобули батьки.

Чесно кажучи, такого і ворогу не побажаєш. Тому що війна – це, мабуть, найстрашніше, що може відбутися з тобою і твоєю родиною.

Перший час я не могла звикнути до думки, що ми вже не повернемось додому, я дуже часто плакала, та що там казать, я і зараз зі сльозами на очах пишу цей твір.

Я бажаю вам усім жити в мирі та злагоді! І навіть, якщо щось трапилось, вирішуйте усе словами.