Андрєєв Максим, 2 курс, Відокремлений структурний підрозділ "Херсонський політехнічний фаховий коледж Національного університету "Одеська політехніка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Куцак Тетяна Олександрівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна увірвалася в наше життя несподіваним буревієм. Вона знищила спокій, зруйнувала плани і принесла з собою невимовний біль. Але саме в такі моменти відкривається справжня сила духу, яка криється всередині нас. Мій шлях через ці 1000 днів війни — це історія втрат, переосмислень, але також надії і віри в майбутнє.

Я народився і виріс у Херсоні, місті, яке завжди було для мене символом рідного дому. Перші дні війни в Херсоні були наче кошмар, від якого не можеш прокинутися. Шум вибухів, сирени, паніка на вулицях — все це стало нашою новою реальністю.

Проте, попри страх і невизначеність, ми залишалися в рідному місті, намагаючись знайти новий сенс у цьому хаосі.

Життя в окупації було випробуванням на міцність. Ми всіма силами трималися разом, допомагали один одному, ділилися останнім. Проте з часом стало зрозуміло, що лишатися там небезпечно. Через пів року я змушений був залишити рідне місто і переїхати до Києва. Це рішення було одним із найскладніших у моєму житті — покинути дім, де залишились спогади, знайомі місця і рідні люди.

Київ зустрів мене тривожним очікуванням нових атак, але водночас тут я знайшов новий сенс. Я продовжив навчатися та намагався не думати про погане з надією, що все буде добре.

Також зустрічаючи людей, які залишили свої домівки і втратили все, я бачив у їхніх очах знайому біль. Проте також помічав у них неймовірну силу і бажання жити далі. Я бачив, як люди знаходили нові шляхи допомоги іншим, як кожен намагався зробити свій внесок у спільну боротьбу.

Саме це надихало мене продовжувати, незважаючи на втому і важкі моменти.

1000 днів війни стали випробуванням не лише для країни, але й для кожного з нас. Ми навчилися цінувати те, що раніше здавалось буденністю: спокійний ранок, зустрічі з рідними, сміх дітей на подвір'ї. Війна відібрала багато, але вона також показала, наскільки сильними ми можемо бути, коли єдиною зброєю стає наша людяність.

Мій шлях — це шлях відчаю і болю, але також і шлях відродження. Кожен день, допомагаючи іншим, я відчуваю, як відновлюється моє серце. І хоч цей шлях був важким, я вірю, що в кінці нас чекає перемога. Бо після 1000 днів темряви обов’язково настане світло.