Михайло, студент, Комунальний заклад “Мукачівський професійний аграрний ліцей імені Михайла Данканича” Закарпатської обласної ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Поки людина не здається,

вона сильніша своєї долі.

Еріх Марія Ремарк

Мене звати Михайло. Я родом із Закарпаття, моє дитинство пройшло серед гір та невеличких сіл, де завжди було тихо й мирно. Я виріс сиротою, мене виховує моя бабуся. Вона завжди казала, що головне в житті – залишатися людиною, навіть коли світ навколо змінюється.

Тисячу днів тому наш світ змінився назавжди. Війна прийшла на нашу землю, здавалося, що з нею зникне все, що було знайоме і зрозуміле.

Тоді я ще був першокурсником, мріяв про майбутнє, але ці мрії розлетілися на шматки, як і життя багатьох людей навколо. Проте я зрозумів: хоч світ і став жорстоким, ми маємо лишатися людяними.

У перші дні війни я не знав, як реагувати. Моя бабуся – вже в літах, їй було важко впоратися з новинами, а я, хоча й звик до труднощів життя сироти, відчував себе безпорадним перед масштабом трагедії. Але недовго тривала ця розгубленість. Згодом до нашого ліцею почали приїжджати люди – переселенці зі сходу України. Вони тікали від війни, залишали все, щоб врятувати своє життя і життя своїх дітей.

Серце краялося, коли слухав історію свого одногрупника, який приїхав з Харкова. І тут я зрозумів: я можу цим людям допомогти.

Разом з викладачами ми організували допомогу для переселенців. Хоч я і сам не мав багато, однак ділився тим, чим міг. Допомагав збирати продукти, одяг, медичні засоби. Було страшно від того, скільки людей втратили свої домівки… І я усвідомив, що, навіть не маючи батьків, я все одно маю щось, чим можу поділитися – свою силу, свої руки і готовність допомагати іншим.

В той час ми з друзями після занять працювали у волонтерському центрі: допомагали роздавати гуманітарну допомогу та готували місця для тих, хто приїжджав.

Разом з хлопцями ми допомагали облаштовувати територію ліцею, де встановлювали модульні будинки для людей зі східних областей нашої країни. Це був мій внесок у цю велику боротьбу, і я відчував, що роблю щось справді важливе.

Моя бабуся була горда за мене, хоча й хвилювалася. Вона часто повторювала: «Людина, яка має серце, ніколи не буде самотньою».

Я завжди тримав ці слова у серці, коли бачив обличчя дітей, що приїжджали з батьками, гублячи свої іграшки й дитячі спогади десь там, за обрієм.

Та на цьому моя допомога не закінчилася. Хоча я не міг піти на фронт, то вирішив донатити – перераховувати свої скромні кишенькові гроші на потреби армії. Я знав, що кожна гривня може врятувати чиєсь життя, забезпечити наших захисників необхідним обладнанням.

Донатити – це було моє особисте рішення, бо це давало мені можливість відчувати себе частиною великого спротиву.

Ці тисячу днів були важкими для всіх нас. Я бачив, як люди втрачають не лише майно, але й своїх близьких. У нашому ліцеї багато учнів мали родичів, які воювали, і щодня ми чекали новин. Водночас всі боялися почути про ще одну втрату, яка залишить глибокий слід у серці кожного з нас.

Ми підтримували одне одного як могли, бо це допомагало не втратити віру в майбутнє.

Мій шлях під час війни – це шлях намагання залишатися людиною, допомагати іншим і боротися за свою країну у спосіб, на який я здатний. Хоча я лише сирота з маленького села, проте чітко зрозумів, що важливо не те, звідки ти родом, а те, що ти готовий зробити заради інших.

І зараз, коли я думаю про ці тисячу днів, я знаю одне: ми не зламалися, не втратили віри в те, що перемога буде за нами.

Я не знаю, що чекає на нас завтра, але знаю, що буду продовжувати допомагати, де зможу. Бо навіть у найважчі часи у кожного з нас є вибір – бути тим, хто приносить біль, або тим, хто приносить допомогу і надію. Я обрав друге.