Мені 47 років. Я живу в місті Барвінкове Ізюмського району Харківської області. Маю дружину й доньку. До війни я щоліта працював машиністом, а під час опалювального сезону – оператором котельні. Жінка працювала поваром у школі. Донька – помічником нотаріуса. 

24 лютого по дорозі на роботу я бачив, як летіли гелікоптери. Потім почалися обстріли. Я працював до 13 квітня, а потім виїхав разом із сім’єю до родичів двоюрідного брата у Перещепине Дніпропетровської області. 

Нещодавно ми повернулися, щоб довести до ладу будинок. У ньому вікна й двері вибиті, дах пошкоджений. Відремонтуємо і знову поїдемо в Перещепине, бо тут поки що небезпечно.

Психологічно важко. Ми стали дуже нервові. Також зіткнулися з фінансовими труднощами. Добре, що є гуманітарна допомога. У Перещепиному ми отримуємо її кожні два тижні. Дякуємо власниці квартири, яку орендуємо. Вона не проти, щоб ми сплачували лише комунальні послуги. Хочеться швидше повернутися на роботу.