Миронов Дмитро, учень 10-А класу, комунальний заклад «Харківський ліцей №161 «Імпульс» Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на участь у конкурсі: Тинда Наталія Володимирівна

"Війна. Моя історія"

Моя історія війни розпочалася на світанку.
Я бачив кольоровий сон, а ворог просувавсь на танку.
З усіх гармат гатив, убивав і руйнував мій Харків.
Розстрілював красу віків і велич наших парків.

Чи я злякався? Зовсім ні, але у серце лють вгніздилась.
За що напали ви на нас? На що ваша армія так сподівалась?
Думали, що віддамо ключі від міста і здамось без бою?
Не буде так, бо знаєм ми, як захистити землю свою.

А війна йде… Нема просвітку й ночами.
Сусіди стали як сім’я: ділились харчами.
Ми разом чистили підвал, забувши всі про втому,
Бо наближаємо й ми таку очікувану перемогу.

Телефонуємо до родичів у Крим, щоб повідомити, як нас вбивають росіяни.
У відповідь дурня: «Маленькі люди ми, бандерівців ганяють християни.
І де були ми, коли вісім років ваш Донбас бомбили?
Чому тоді ми нікого не захистили?»

У бан, у чорний список чорноротих, що виправдують війну.
Хоча лякає саме слово це сказати, та й прагнуть жить як в давнину.
Бо при Союзі всі «брати» були. Невже вони про Сталіна забули?
Про закатованих у тюрмах, таборах… Де все це в їхніх головах?

Знов гучно, але якось по-новому:
Сама земля, здається, захиталась.
Як в судний день, авіабомби знову
Летять на голови людей, які у місті залишались.

Мені не страшно, мушу заспокоїть маму.
Вона тихенько плаче там в кімнаті.
Північна Салтівка на грані зламу
А там її колеги, і ніде їм всім зимувати.

Нема опалення, спимо в одежі,
А сон не йде… Летять ракети.
І я, малий, вже розрізняю межі:
Де Іскандери чи шахеди

Я став дорослим дуже рано!
Але ж був Шевченко, і йому «тринадцятий минало».
І він страждав, і подолав неволю.
То ж переможемо й ми, не скорять нашу волю.

Читав новини: загинув хлопець мого віку…
І це найстрашніше, коли гинуть діти. Або перетворюються у каліку.
А ворог усе виконує наказ злочинний,
Убиває всіх підряд: військових і цивільних.

Бринить дзвінок - моя колишня няня. Питає - як ми, й пропонує виїздити.
Бо ситуація у місті вкрай тривожна. В евакуацію везуть родини з дітьми.
Нас на вокзал везе військовий на броньованій машині. Вона посічена осколками снарядів.
Ми їдемо через побитий Харків, а нас продовжують обстрілювати з «Градів».

Перон заповнений людьми від краю і до краю.
Чиюсь валізу із вагону викидають.
Летить візок дитячий, щоб звільнити місце для дитини.
Бо до відправки лічені хвилини.

В купе дванадцять нас. І це ще пощастило,
Що ми не в тамбурі сиділи.
«Закрийте штори і запам’ятайте:
До Львова їх не відкривайте!»

Доба минає, але де наш потяг – ми не знаєм,
Чуємо обстріли й подорож триває.
Уже й дві доби…Закінчилась вода,
А для людей найбільша це біда.

В купе із нами їде немовлятко.
Що їм робити… Мама в розпачі й татко.
Віддаємо свою, бо ми терплячі,
Хай дівчинка маленька п’є, не плаче.

Інфа як постріл – поїзд наш змінив маршрут.
Він їде в Польщу, але ж… ми потрібні тут.
І вийшли ми на ковельськім пероні,
Ми в розпачі про всі ці перепони.

Там волонтери всіх нас, харків’ян, стрічали.
Дали води, й малих, й дорослих, всіх нагодували.
Знов їхали, і скрізь допомагали
Усім, хто від війни цієї постраждали…

Евакуація не повернула кольорові сни,
Тож в Харків повернулися восени.
Війна триває, знов тривога!
Але я вірую, що близько наша ПЕРЕМОГА!

Завжди боролися ми за нашу волю,
Нічим не нарікаючи на тяжку долю.
Спокон віків країну нашу намагались зруйнувати.
Але ми вистоїм! Не вперше нам перемагати!

Бо наша нація сильніша, ніж здається.
Нікому і ні за що не здається.
Тож залишилось потерпіти зовсім трохи.
І наші ЗСУ одержать ПЕРЕМОГУ!