Башмакова Олександра, 1 курс, Комунальний заклад «Криворізький фаховий медичний коледж ДОР»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гладун Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року, четвер, 6:30. Лунає будильник у телефоні. Спросоння я натискаю на кнопку «Відкласти ще на 10 хвилин». Тільки-но встигаю заснути, як підбігає молодший брат і починає щось метушливо говорити. Не до кінця усвідомлюючи, що відбувається, я чую ключове слово «війна». Відразу прокидаюся і вимовляю: «Ти жартуєш?» Він із жалем і страхом в очах каже: «Ні». Я тільки зараз зрозуміла, що його голос тремтить. Паніка обволікає моє тіло. Швидко скочивши з ліжка, побігла до мами. Вони з татом бурхливо щось обговорювали. «Мамо, це правда?» - запитала, але вже знала відповідь.

Того дня в мене мала бути контрольна з геометрії. І перше, що спало на думку: «Як ми писатимемо контрольну?» Дивно і навіть трохи кумедно…

Зайшовши у шкільний чат, побачила моторошні фото з Києва, що назавжди закарбувалися у пам’яті. А повідомлення класного керівника про скасування уроків і прохання берегти себе, поєднані з побаченими світлинами, викликали почуття безпорадності. З’явилися тривожні думки: «Чи виживу я? А мої рідні?» Минуло три дні, і я потроху приходила до тями. Раптовий звук сирени заскочив мене у кімнаті, - мама покликала нас. Ми швидко спустилися в підвал. Страх переповнював - я не могла позбутися думки, що ми можемо загинути… Тривога закінчилася приблизно за годину. Ще майже тиждень ми ховалися в підвалі, а тоді вирішили, що безпечніше буде між двома стінами.

Усією сім’єю зібрали «тривожні валізки» і цілий місяць за першого ж звуку сирени бігли у своє «укриття» - і вдень, і вночі. Це було дуже виснажливо.

Ми вже звикли збиратися біля стіни під звук сирени. Того вечора все було як завжди, але раптом пролунав вибух, від якого затряслися  стіни. Відтоді мені почали снитися жахіття. Я бачила, як ракета летить точнісінько в школу, в якій навчалася, а я могла лише безпорадно спостерігати. Відчуття безсилля було нестерпним. Згодом тато наполіг, щоб ми виїхали з України, оскільки виникла  загроза  наступу на Кривий Ріг, і вже через 3 дні ми вирушили до Польщі… Почалася чорна смуга… й напосіла невідомість: де оселитися?

На щастя, нас гостинно прийняла польська сім’я, яка стала справжньою опорою. Ми відчували їхню щирість і доброту, однак я постійно хотіла додому.

Вислів «день бабака» був для мене загадкою, поки я не опинилася в нових реаліях. Кожен день був схожим на попередній: онлайн-навчання, домашні завдання, спілкування з подругою... Монотонність повсякдення забирала будь-які емоції, навіть смак їжі здавався якимось невиразним. Щодня, аби забути про проблеми, я весь час намагалася знайти заняття. Вечорами думала про наш дім, тата, домашніх улюбленців. Мені снилися такі яскраві сни про домівку, рідне місто, що, прокидаючись зранку, почувалася ще гірше. Такої туги я ще ніколи не відчувала…

І ось нарешті мама сказала, що скоро їдемо додому! Я почала збирати речі і не могла дочекатися від’їзду. Ці три дні тягнулися нескінченно довго.

Того ранку я прокинулася о четвертій (хоча планувала о шостій), що було дуже незвично, бо я ще та сова. Швиденько зібравшись, із нетерпінням чекала на від’їзд. Було шкода покидати людей, які нас так сердечно прийняли, однак ця меланхолія швидко розвіялася, адже попереду на мене чекала зустріч із домом і батьком.

Ми вдома! Яка ж це була радість! Звичайно ж, про безпеку не йшлося, але життя знову заграло яскравими барвами.

Минув рік… Що далі? Коли закінчиться війна? - ніхто не знав відповіді. Після повернення додому я бралася за будь-що, аби хоч на секунду наблизити перемогу: допомагала плести сітки, робила окопні свічки. Але попри всі зусилля, кожен новий приліт, кожна новина про загиблих ще більше нагадують мені про безпорадність перед війною і породжують почуття провини, немов я могла б щось змінити, якби знала заздалегідь. Звісно, я розумію, що це не так, але ці думки хвилюють і досі.

30 жовтня 2024 року, 6:30. Звук будильника обриває сон. Колись у цей час я поспішала на уроки до школи, а тепер - на пари до медичного коледжу. І тепер знаю, що життя триває навіть попри війну, яка вже тягнеться майже тисячу днів. Тисячу... Однак ми не зневірилися і з непохитною впевненістю чекаємо на нашу перемогу!