У перший день війни Маргарита була в Харкові. Вранці вона бачила перші обстріли. Коли поверталася додому, в Костянтинівку, спостерігала, як повз проїжджали танки. Зараз вона з рідними знаходиться в Кривому Розі

Мені 55 років. Я жила в місті Костянтинівка Донецької області. У лютому, якраз до війни, у мене народилася внучечка. 

24 лютого я була в лікарні в Харкові зі своєю близькою родичкою, допомагала їй. З сьомого поверху бачила, як бомбили Чугуївський аеродром, як чорні стовпи диму підіймалися вгору. Хвилин через 40 після цього лікарі ходили по палатах і казали: «Хто в змозі рухатися самостійно, підходьте до сестринського столика по виписки та їдьте додому». Ми так і зробили. Метро вже не працювало. До залізничного вокзалу я їхала на таксі.

Поряд з автомобілями їхали танки. Мене це шокувало.

Дорога була подзьобана, схожа на гравій. На електричці я поїхала додому - знову бачила танки. Вдома виявилося доволі тихо. Інколи долинали звуки поодиноких вибухів, але в самому місті бойових дій не було. Через день я дізналася, що на Майдан Свободи – найбільшу площу України – прилетіла ракета. А я по ній гуляла, коли знаходилася в Харкові. Тоді був такий яскравий, сонячний день. 

Ми з мамою залишили місто 6 квітня, після того як почули у ЗМІ, що наш міський голова закликає всіх виїжджати. Приїхали у Кривий Ріг. Тут у мене син живе, а ми окремо винаймаємо квартиру. Мама важко дорогу перенесла. Їй 75 років, вона швидко втомлюється. Мовчала і терпіла. Зараз дуже сумує за домом, але туди поки що не можна повертатися. За 20 кілометрів від Костянтинівки знаходиться Бахмут, Торецьк поряд. Дуже добре чутно вибухи. У самому місті є руйнування. З комунікаціями не дуже добре: води й газу немає, світло вимикають. Опалення, правда, дали.

Я дистанційно працюю на тій посаді, яку займала в Костянтинівці. Хоча й неповна зайнятість, але все ж таки є.

Бувають такі моменти, що я плачу, але намагаюся відволікатися в’язанням і прогулянками. Неподалік від нашого будинку є лісок - я ходжу туди гуляти. Це, мабуть, мені найліпше допомагає. Щоправда, там зазвичай багато людей, а я люблю ходити самотньою. А ще в мене є троє котів. Я не змогла їх залишити в Костянтинівці, хоча мені й радили. Вони в мене не породисті – звичайні котики. Я їх врятувала від голодної смерті. Тепер ці три красунчики – мій антистрес.

Я прокидаюсь – і щоразу надіюся, що зараз зайду в Інтернет і дізнаюся про завершення війни. Та, на жаль, такого не відбувається. А хочеться, щоб це трапилося якнайшвидше.