У мене було звичайне мирне життя. Коли почалась війна, я була вдома. Мені зателефонували рідні з Дніпра й сказали, що почалось вторгнення. Я не розуміла, що відбувається. Потім не стало зв’язку. Не було ніякої інформації про події, я не розуміла: куди їхати, бігти чи іти? Не знала, чи живі мої рідні. Я з родиною сиділа в сховищі лікарні. Там пережили весь страшний період. Я бачила, як привозили поранених людей, як діти кричали від болю.

Був випадок, коли привезли чоловіка та його дітей, і він помер на їхніх очах. 

Я виїхала з Маріуполя 19 квітня. Спочатку зупинилась у Володарському, а потім поїхала на Бердянськ. Зараз я працюю вчителем початкових класів, винаймаю квартиру. В Маріуполі залишився мій дядько. Він сказав, що не може поїхати, бо у місті похований єдиний син, що помер молодим. Я б дуже хотіла, щоб війна закінчилась. Дуже хочу повернутись в Маріуполь.