Людмила Іванівна виїхала з рідного села у Запоріжжя, щоб не загинути під обстрілами

Мені 63 роки. В мене чоловіка немає, а діти за кордон виїхали на заробітки. Коли почалась війна, зі мною була онука шкільного віку.

24 лютого я прокинулась від вибухів. Онука до школи більше не ходила, а в кінці березня вона поїхала з чужими людьми до мами у Польщу.

Через два місяці я переїхала до Запоріжжя. Мені було страшно вдома – там постійно стріляли з Токмака на Оріхів, снаряди літали через наше село, кожні дві години літали літаки.

Вони летіли над хатами так низько, що було видно пілотів.

Виїжджати було страшно. Російська зброя стояла націлена на дорогу. Над нами летіли снаряди в бік Оріхова. Токмак і Василівка були окуповані, росіяни забрали у людей машини, трактори.

Я до цих пір не розумію, за що росіяни з нами так вчинили, в чому ми винні. Моя сусідка через дорогу розмовляє російською мовою, вона родом з Казахстану. Я ніколи не звертала увагу на її мову. До 24 лютого у нас не було бандерівців.

Так хочеться поїхати додому, щоб сім’я зібралась, щоб не були розкидані по всьому світу діти і онуки. Аби тільки не стріляли, аби ніхто нікого не вбивав і був мир.