меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Ангеліна Сєлєкєнова

«Мені було дев’ять, коли почалася війна»

переглядів: 295

Сєлєкєнова Ангеліна, Спеціалізована школа з поглибленим вивченням окремих предметів №4, м. Маріуполь, Донецька область

У конкурсі есе "Один день" її  робота зайняла 3 місце

Вчитель - Філатова Олена Петрівна

Ангеліна в 2014 році
Ангеліна в 2021 році
Ангеліна разом із Оленою Петрівною

Вибухи, постріли, усе як у тумані… Як? Що відбувається? Тисяча питань, які одне за одним заповнюють думки.

Мені було дев’ять, коли почалася війна.

Так страшно вимовляти це слово. До цього я ніколи не замислювалася над страшними речами: як ховатися у підвалі, заклеювати вікна, йти скоріш у хату, бо починають «бомбити», бігти до найближчого магазину, поки триває затишшя, швидко лягати на підлогу, закривши руками голову, залишати вікна відкритими, аби не лишитися скла.

Ніколи не забуду, як ховалася у маминих обіймах, витирала сльози, шепотіла, щоб це скоріше закінчилося.

Ніколи не забуду червоне від пострілів небо у моїй кімнаті. З того моменту я дуже мало часу проводила там. З кожним днем було все легше орієнтуватися в тому, з якого виду зброї ведеться обстріл.

Мені було десять, коли побачила розстріляний автобус, пасажирів, які більше не побачать цей світ.

Іграшки, речі, кров… Мене не залишали питання: «Навіщо це роблять?», «Чому повинно страждати мирне населення?».

Я з острахом споглядала цю жахливу картину, розуміла, що в тому автобусі були діти, їх батьки. Вони не зробили нічого поганого, але, на жаль, у той жахливий момент знаходилися в машині.

Біль стискав серце, лише одна думка пульсувала в голові: немає нічого страшнішого за війну.

Мені було одинадцять, коли від обстрілу постраждала сім’я моїх друзів.

Снаряд впав на городі, де працювала жінка – її не стало. Для мене це було страшною новиною, від якої затряслися руки, затремтів голос.

Мені одинадцять – я у п’ятому класі. Моя вчителька математики трохи не постраждала від снаряду, який впав на автостанцію. У цей час вона зайшла до крамниці та спостерігала за цим страшним явищем через дверне скло.

Мені було дуже важко це пережити, адже я розуміла, однією хвилиною пізніше й моєї вчительки не стало би. Кожен день я проходила те місце, заплющувала очі, щоб не бачити велику яму від снаряду.

Мені було дванадцять, коли я вперше побачила сліди від танку.

Затамувавши погляд, розглядала вм’ятини на дорозі. Важко було уявити цю вбивчу машину. Я лягала спати, сподіваючись, що ніколи не побачу її, але наступної ночі вона проїхала по моїй вулиці, від руху здригався будинок, частіше билося серце.

Думка про життя заполонила мою свідомість. Як добре було без війни! Можна гратися з подружками, влаштовувати дитячі пікніки, не боятися виходити на вулицю.

Мені було тринадцять, коли снаряд впав біля хлібозаводу, який знаходився поряд з моєю школою, і селище залишилось без хліба.

Після того випадку я боялася ходити до школи, бо не знала, у якому місці впаде снаряд цього разу. Виходячи з будинку, я набирала повітря в груди й намагалася якомога швидше дійти до школи.

Мені було чотирнадцять, коли моя подруга надіслала мені фотознімки зі своєї школи, яка потрапила під артобстріл.

Вибите скло, зламані меблі. Ці жахливі кадри досі стоять перед моїми очима. Тоді здавалося: щось погане обов’язково прийде в мою школу. Ніхто не знав, коли обірветься його життя.

Мені було п'ятнадцять, коли машина наших друзів постраждала від вибухової хвилі: на ній залишилися вм’ятини, подряпини, було вибито скло. На щастя, ніхто не постраждав.

Зараз мені шістнадцять і я з жахом пригадую події, які я і моя сім’я пережили. Війна ще триває, а я так сумую за миром та спокоєм.

Мої батьки ніколи не приховували від мене новини…

День, коли для мене почалася війна на все життя залишиться у пам’яті. Вибухи, постріли, усе як у тумані… Спочатку не усвідомлювала, наскільки це страшно, згодом звикла, але  неймовірно хвилювалася, коли починали «бомбити», бажала лише одного, щоб скінчилася війна. Безсильність у такому випадку просто ламає людину. Кровопролиття, і з ним нічого не можна подіяти…

Мрію, що закінчиться війна, над нашою головою буде блакитне небо, а поряд – рідні, які зігріватимуть душу щасливими посмішками.

Маріуполь 2014 2015 2021 Текст Історії мирних діти 2014 обстріли безпека та життєзабезпечення діти Обстріл Маріуполя 2021 Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій